– Хтось доніс у поліцію про нас. І під тиском доказів я визнав наш зв’язок. Але це – єдине, в чому я признався тут. Таємні інтимні стосунки з багатою й трошки божевільною повнолітньої панною – не кримінал. Навіть наша різниця у віці не злочин. Ваша знайома, пані Магда Богданович, була молодшою від свого покійного чоловіка на двадцять п’ять років. Або скажу інакше – на чверть століття, бачте, зовсім не так буденно звучить. Тож хіба важливою в нашому із Агнелею випадку є різниця у тридцять років.

– Вона годилася вам у дочки.

– А ви, пане Кошовий, великий мораліст?

– Господь із вами, пане Сілезький! Не хотів би ним бути. Але ж суспільна думка…

– Про нас суспільність узнала аж тепер! – відрізав Густав, націливши вказівний палець, мов пістолетне дуло, на Клима. – Якби раптом Агнешці закортіло задля шокування достойної публіки побратися зі мною, пан Леон не зміг би їй заборонити. Так, це був би мезальянс, із яким оте ваше суспільство змирилося б, попліткувавши трохи. Ні, Агнелю це не влаштовувало! Їй не потрібні відкриті стосунки з лиховісним коханцем. Вона мала більше задоволення від усього забороненого й таємного. Мені здавалося, дівчина так себе більше поважала.

Клим замислено потер перенісся.

– У вас є підозри? Хто міг убити Агнелю, ще й так демонстративно?

З відповіддю Сілезький не забарився.

– Хто завгодно.

– У панни було стільки ворогів?

– І так, і ні.

– Хіба таке буває?

– Трапляється… – Сілезький почав міряти кроками камеру, продовжуючи при цьому говорити: – Ми познайомились випадково, пане Кошовий. Не думайте, я не мав наміру зваблювати доньку одного з найбагатших промисловців Борислава. Звісно, я знав про Агнешку стільки ж, скільки весь Львів. Батько ні в чому їй не відмовляв і тому купував різні забавки.

– Ви про автомобіль?

– Агнеля до всього, що мала завдяки батькові, ставилася однаково. «Бенц», модний салон, журнал для панянок, зв’язок зі мною, кокаїн…

Кошовий мимоволі здригнувся.

– Як ви сказали?

– Наркотик, – свої слова Сілезький підтвердив упевненим кивком голови. – Я не займаюся так званим «благородним», хоч цей порошок нині набуває неабиякої моди в Європі та Росії. Але й не приховую, що за потреби можу його роздобути. Саме це прохання я почув від Агнешки вже під час знайомства.

– Чекайте, донька нафтового магната ось так просто підійшла до вас і попросила знайти… кокаїн?

– Не зовсім. Агнешка почала фліртувати. Звідкілясь дізналася, хто я і чим займаюся. Хоч у нас навряд чи були на той час спільні знайомі. Це сталося, до речі, в Опері, мав навесні контрамарку на прем’єру. Люблю, знаєте, послухати часом музику…

– Не відволікайтеся, пане Сілезький. У нас, як розумію, не так багато часу. То ви не заперечили, коли донька Радомського почала до вас загравати?

– Пане Кошовий, разом із тією дівчиною померла не видатна, але таки досить вправна акторка. Збоку наше спілкування не виглядало фліртом. Якби хтось глянув, побачив би невимушену розмову старшого чоловіка й дівчини, до чиєї ексцентричної поведінки звикли давно. Агнеля могла з незворушним або ввічливим виглядом говорити вам такі речі, від яких ладен почервоніти спитий волоцюга з Ринку. Тим, до речі, брала найперше, а не своїми сукнями, батьковими статками чи тим же автомобілем. Навіть коли Агнешку побачили в штанях, до цього скоро звикли. Вона була чортеням, пане Кошовий. Хитрим бісеням, котре тішилося від того, що мало таємниці й заборонені розваги.

– Хочете сказати, ваші з нею стосунки – ті самі розваги?

– Не приховаю, мені попервах було цікаво, – визнав Сілезький. – Ще й, знаєте, трошки заводило. Донька одного з найбагатших краян, можна при великому бажанні спробувати якось скористатися з цього. Та зв’язок із представником, скажемо так, розбишацького світу, темний бік Львова панночці досить скоро набрид. І скажу вам зовсім відверто, пане Кошовий, мене таке охолодження стосунків не влаштовувало.

– Чому? Самі ж кажете – не надавали їм тієї ваги, якої варто надавати справжнім любовним стосункам.

– Та знаєте, я вже в певному віці й певному статусі, аби дозволяти ось так, запросто, поривати зі мною, немов із остогидлим нікчемним хлопчиськом! Я спробував пояснити це Агнешці, й ми посварилися.

– Чекайте, – Клим застережливо підніс пальця вгору. – Я не помилюся, якщо припущу – сварка трапилася незадовго до її вбивства?

– Саме так, – визнав Сілезький. – І це невідьзвідки знає комісар Віхура. Ось і має ймовірний мотив. Мені, мовляв, не до вподоби, як поводиться зі мною юна особа. Татові мільйони її не виправдовують. Крім того, комісар вважає, що то я побив її.

– Агнешку Радомську… побили перед смертю?

– Її били раніше, – твердо мовив пан Густав. – Коли зовсім точно, її шмагали. Віднедавна я почав помічати смуги на її тілі. На спині, стегнах… Розумієте, за яких обставин?

– Не треба аж таких докладних пояснень, – кивнув Клим. – Агнеля щось про це говорила?

– Звичайно! Не твоє діло – ось що говорила! Такою самою не моєю справою був кокаїн. Хоча похвалюся: десь за місяць після того, як між нами почалося, я заборонив нюхати його, принаймні – в моїй присутності. Якщо вона десь окремо від мене бавилася, мене то не обходило.

– Ви сказали комісарові про оцю її пагубну пристрасть?

– Признання нічого б не змінили загалом. – Сілезький знову розвів руками. – Навіть навпаки, зробило б мої справи ще гіршими, ще безнадійнішими.

– Чому?

– Не знаю, як поліція, але сам Радомський напевне заявив би, що я оббріхую свою жертву. Який батько хоче, аби його доньку називали кокаїністкою? З нього досить і нашого таємного зв’язку, дуже сильний удар. Тепер ви розумієте, пане Кошовий, що я мав на увазі, відповідаючи «і так, і ні», коли ви спитали про ворогів панни Агнелі? Вона жила подвійним, якщо не потрійним, життям. Я ризикну припустити, що вона часом була більшим ворогом собі, аніж комусь іншому. Те, що ми були коханцями, не єдина її таємниця. Причому, погодьтеся, не найчорніша.

– Ви знаєте ще якісь, пане Сілезький?

Він показав Кошовому зовсім не звичну для себе посмішку, в якій вгадувалося забагато печалі. Зараз Густав нагадував втомленого життям батька, котрий покладав на дітей великі надії, натомість отримав чимало розчарувань.

– Я нині занадто відвертий. Та що поробиш, інакше ви не зробите ані кроку в потрібному нам обом напрямку. Бо ось іще зізнання: ми зустрічалися потай і лише тоді, коли того бажала Агнеля. Звучить дивно, та повірте: за своє життя я мав безліч жінок. Хтось дозволяв собі кохати мене задурно, більшість – платні кобіти та тимчасові утриманки. Родини я не мав і не хочу. Але те, що виробляла панна Радомська… – на мить Сілезький примружив очі: – Вона тішилася зі свого вміння. Вимагала, аби я вголос визнавав її кращою за інших. То була пристрасть з мого боку, тваринна пристрасть. Чого домагалася Агнеля, треба здогадуватися аж тепер. Тоді я про те не думав. Навряд чи з кимось матиму подібні відчуття. Це кажу вам, пане Кошовий, як мужчина мужчині.

– Для чого? Це так важливо?

– Маєте вирішити самі. Ми взагалі-то говорили мало. А як говорили – про що завгодно, окрім Агнелі, її життя, її вподобань. Які ще мала таємниці за межами публічної сфери чи наших стосунків у ліжку – не знаю. Та напевне мала. Повитягавши та розгадавши інші, виявите справжнього вбивцю. Мені нема чого більше вам сказати, – враз тон Сілезького знову зробився діловим. – Усе, що треба, кажіть Тимі. Тільки йому. В наші справи, самі розумієте, нікого посвячувати не треба. Чекаю гарних звісток чимскоріше, пане Кошовий.

Вони не тиснули руки при зустрічі, тож Клим не простягнув свою на прощання. Вже думав, як би гукнути наглядача, та з того боку ніби знали – повернувся кілька разів ключ, важкі двері прочинилися. Сілезький уже сидів на ліжку, дивлячись на заґратований прямокутник, і Кошовий залишив камеру.

Назад, як здалося, йшли швидше. Як і раніше, наглядач не зронив по дорозі ані пари з вуст. Лиш підвів Клима до виходу, кивнув, і той вийшов назовні.