Глянув перед собою.

Сильно сіпнулося віко.

Першою була думка – йти назад, хай буде, що буде. Бо той, хто сидів у новенькому відкритому автомобілі, поставленому біля бровки хідника, по Климову душу приїхав, не інакше. Навіть уже відступив на півкроку.

Потім поправив капелюха, міцніше насунувши на голову, й рішуче ступив до автівки, не чекаючи, поки гукнуть.

– Доброго дня, пане комісаре. Давно не бачились. Яка приємна несподіванка.

– Я не думаю, що вона буде приємною для вас, – відповів Марек Віхура з переднього сидіння. – Кого-кого, а вас не думав зустріти тут. Сідайте, прокатаю до комісаріату на новенькому авті. Кажуть, мені за статусом належить. Але я не оцінив поки, бо трясе й підкидає, курва.

– Так мені не треба до комісаріату.

– Треба, – тон комісара не лишав можливості для заперечень. – І радійте, що я не заарештував вас, як того дехто вимагав.

– За що?

– Сядьте вже, пане Кошовий! – гримнув Віхура.

Й після того скривився, мимоволі торкнувшись рукою спухлої, як тільки тепер помітив Клим, правої щоки.

Поки їхали, ні про що не говорили – тільки про хворий комісарів зуб.

Ось коли Кошовий зрозумів нарешті, як і чому численні пацієнти Шацького сповідуються своєму терплячому дантистові. Здається, рота відкрити не можна, біль близький до пекельного, але ні, мову не відбирає. Навпаки, коли щока спухла, як ось у комісара, нічого не лишається, як розмовляти – їсти ж боляче, не прожуєш. А хворий зуб тягне за собою інші проблеми, на котрі так само кортить пожалітися. Мовляв, мало того, що зуб болить, ще ж… Ну, і далі пішли за списком, в кого що на душі накипіло. Зате коли Шацький дасть хворобі раду і пацієнтові стає легше, з нього слова та історії ллються ще сильнішим потоком.

Хтозна, може, Шацький, крім іншого, сам по собі чимось непомітним схиляє до себе людей. Цю загадку Клим давно вирішив не чіпати, хай лишиться без відповіді. Зубний лікар із Кракідалів знає спосіб розговорити пацієнтів і в результаті стає кладезем інформації. Не завжди цінної і корисної, та в більшості своїй – потрібної, аби уявити собі загальну картину всього, що відбувалося у Львові колись і відбувається тепер. Уявлення означає розуміння. Ну, а саме такого розуміння Кошовому часом не вистачало. А вже як Шацькому те вдається – Бог святий знає, і хай собі ніхто інший тим не переймається.

Тим більше, що саме зараз скаргами на свій зуб комісар Віхура явно відтягував ту розмову, заради якої знайшов час і особисто, на новенькому службовому авті, приїхав до тюремного входу. Натомість Клим без додаткових пояснень знав: причина – саме в його зустрічі з підозрюваним у вбивстві, про яке нині найбільше говорять у місті та, ймовірно, за його межами.

Суть комісарових претензій Кошовий уявляв, навіть десь мав би погодитися з ними та визнати справедливість.

Судіть самі. Невідомо хто, чоловік із вулиці, помічник нотаря із задрипаної контори, раптом з доброго дива зустрічається з Густавом Сілезьким, за яким давно тюрма плаче, і то – не лише на думку Віхури, а й, чесно кажучи, на переконання самого Клима. Дарма, що злочинці кілька разів ставали йому в пригоді. Навпаки, було б дуже добре, аби люди могли обходитися без звертання по допомогу до таких осіб. Адже на своїй шкурі зараз відчував: надто дорого стає подібна послуга. Відшкодують сторицею, не тепер, так через певний час. Але проблеми виникнуть потому значно більші, аніж ця публіка допоможе вирішити.

Тож побачивши могутню комісарову постать, Кошовий миттю склав два і два, навіть почав швидко підбирати прийнятні пояснення свого знаходження у Бригідках, а не на Сербській, у «Штефку і партнерах». Та Віхура, запросивши в салон автівки, відразу, щойно рушили, завів сумну пісню про запалення в роті, дводенний недосип та героїчні зусилля пані Віхурової, котра готувала різні настоянки для полоскання. На пропозицію показатися дантистові комісар, скривившись ще сильніше, буркнув:

– Моя пані Віхурова їм не довіряє. Каже – найкращі у Варшаві, як не у Відні. Львівські заправлять грубі гроші, а потім болітиме в іншому місці. Так доїтимуть, поки матиму хоч одного здорового зуба.

– Мабуть, пані Віхурова має сумний досвід, – припустив Клим, щоб хоч якось підтримувати розмову.

– Та нічого вона не має, пане Кошовий, – відмахнувся Віхура, знову попестивши спухлу щоку. – Слухає колєжанок. А ті переконали: жиди-дантисти прагнуть, аби всі люди носили золоті зуби. Бо це дорого, і за золотом усі підуть до них, дантистів. Вони на тому зароблять і матимуть щастя від того, що в інших горе.

– Всесвітня змова зубних лікарів, – кивнув Клим. – Запитаю в Шацького, чи це правда.

– Навіть якщо неправда, я проти своєї пані Віхурової не піду, – відрізав комісар. – Вона мене завжди лікує, як знає. То її парафія, трави й таке інше. І знаєте, від приготованих нею настоїв для полоскання мені стає легше.

– Надовго?

– На деякий час. Вона мені з собою загортає відвари. Як заболить – полощу. Оце зараз пропустив, бо почув про вас і Сілезького. Наглядач повідомив. Той самий, котрий опікувався вами, пане Кошовий.

Сказавши так, Віхура замовк, даючи тим самим знак – поки тему продовжувати не бажає. Звісно ж, повернеться, але не тепер. Клим же почув чітке пояснення: скільки б не старалися поплічники Густава Сілезького приховати свої дії, все одно поліцейські службовці здебільшого виконуватимуть свій обов’язок і служитимуть закону, а не злочинцям. Тож краще не ховатися, бо таємне стане явним, і горе тому, хто спробує гратися з кримінальною поліцією в хованки.

Авжеж.

Коли автомобіль зупинився біля головного входу до департаменту, Кошовий остаточно склав для себе наступну картину. Наглядач дозволив себе підкупити, бо, мабуть, не вперше надавав подібні послуги кримінальникам. Гроші взяв, і явно грубі. Та цього разу обставини виявилися такими, приховати які означало щонайменше втратити службу, а в гіршому разі – самому опинитися в сусідній камері з паном Сілезьким за посібництво вбивці. Тому тюремний служака доповів про Кошового куди треба. І якби з Сілезьким зустрічався хтось інший, Віхура наказав би старшому над усіма поліцейськими агентами Карлу Лінді організувати стеження. Так завжди робиться, стандартна пошукова процедура.

Поява Клима, як він сам відчував, внесла в ці плани корективи. Доручити комусь займатися Кошовим комісар Віхура в силу їхнього давнього знайомства не міг. Ось чому перехопив його особисто.

А кого не чекав зустріти тут – так це Магду Богданович.

Вона стояла біля вікна, навпроти зачинених дверей комісарового кабінету, і її, як завжди, огортав м’який ненав’язливий аромат дорогих парфумів. Цього разу Магду сміливо можна було назвати жінкою в зеленому. Сукню мала суворого, консервативного крою, без модних надлишків, як-то надміром відкриті плечі в поєднанні з ніжною, на око – невагомою тканиною. Навпаки, її сукня здавалася досить важкою, монолітною: закривала все, крім шматочка шкіри довкола шиї, де примостився хрестик. Одяг не підкреслював талію, лиш подовжував силует, що робило Магду вищою, ніж вона була насправді. Лівий зап’ясток цього разу стискав не масивний браслет, а елегантна смужка металу, скромно оздоблена невеличкими камінцями. Бася відкрила Климові дверцята в світ коштовностей та жіночих прикрас: річ, яку вдягнула зараз Магда, була значно дорожчою за аналоги, через те навмисне зроблена так, аби не кидатися в очі. Голову накривав капелюшок із піднятою вуалеткою.

– Сподіваюсь, ми не змусили вас довго чекати, пані Магдо, – прогудів Віхура. – Навіть заради вас не маю права порушувати неписане правило, коли хтось може лишатися в кабінеті поліцейського, якщо там нема хазяїна.

– Мій покійний чоловік завжди виставляв мене геть, коли виходив сам, – промовила Магда сухо, дивлячись не на комісара, а на його супутника, і цей погляд нічого хорошого Климові не віщував. – При цьому не перепрошував. Тож усе в порядку, пане Віхуро. Мені люб’язно пропонували винести сюди крісло, та я не бачу в тому потреби.