– І все одно – перепрошую за незручності, – незграбно розшаркався комісар, упорався з замком, прочинив двері й запросив відвідувачів заходити.

Щойно вся компанія пройшла, Віхура щільно причинив двері, навіть замкнув зсередини на два оберти. Голосно сопучи, пройшов за свій стіл. Відсунув стілець, сів, вірніше – впав на нього, аж небезпечно рипнуло, і нарешті дав волю почуттям, котрі стримував увесь цей час. Замахнувся, вгатив кулаком по поверхні столу, проревівши:

– Що ви в біса творите, пане Кошовий! Якого дідька! Куди влізли цього разу, грім би вас побив!

Нагадав про себе зуб. Віхура скривився, накрив хворе місце долонею, простогнав уже тихіше:

– Поясніть нам усе. Я вимагаю.

– Що саме пояснити? – поцікавився Клим, який був готовий до чогось подібного, тож комісарові вигуки не вивели його з рівноваги. – Для чого я зустрічався з Густавом Сілезьким у в’язниці? Це не секрет ні для кого. Тим більше – для вас, пане комісаре. Відповідь самі знаєте.

– Яку ще відповідь?

– Ви особисто займаєтеся справою про вбивство Агнешки Радомської. Інакше бути не може. Леон Радомський не бачить у цій ролі нікого іншого, окрім начальника кримінальної поліції. Якби було можна, нафтовий магнат вивернувся б рукавичкою, навиворіт, аби вбивцю його доньки шукав персонально начальник усього поліцейського департаменту. Головний поліцейський Львова. Тільки ж це неможливо навіть для такої поважної особи, з усією повагою до його заслуг та капіталів.

– Не заговорюйте зуби, – буркнув Віхура. – Чому я повинен знати якусь там відповідь?

– Ви вже допитували пана Сілезького. І він сказав вам рівно те саме, заради чого зробив усе можливе, аби зустрітися сьогодні зі мною. Моя персона не така значна, як ваша. Я взагалі ні на що й ні на кого не впливаю в цьому місті та загалом – у цілому світі.

– Я знаю вашу манеру запатякувати все небезпечне для себе, – тепер комісар стогнав, бо зубний біль упевнено брав гору. – Для чого Густав Сілезький покликав вас до себе в Бригідки, куди стороннім ходити без спеціального дозволу заборонено? Та він подолав заборону, ви теж ризикували. Для чого, пане Кошовий? Чого я не знаю і що повинен знати як поліцейський?

– Ви це знаєте, – вперто правив своє Клим. – Точніше, ви це чули. Я так само чув від Сілезького, що він не вбивав Агнешку Радомську.

– А оце вже вас не стосується, пане Кошовий! Не ваше діло!

Клим здригнувся.

Від несподіванки – бо на коротку мить, захопившись розмовою з комісаром, дозволив собі забути про Магду позаду себе. Її слова шмагонули батогом, обпекли. Озирнувся, тут же ступив набік, аби бачити обох. А Магда, своєю чергою, стала між ним і столом комісара.

Вона не думала сідати, хоча стілець стояв зовсім поруч.

Лишився на ногах і Клим.

Віхура тепер сидів, мов єдиний глядач у театрі. Лише дійство, яке розігрувала Магда, виставою не назвеш.

Якийсь час в кабінеті панувала лунка тиша.

Магда не грала – таки була охоплена люттю, а очі метали блискавки. Аби вони були справжніми, Клима вразило б з десяток разів, усі – смертельно. Інакше ця жінка не вміє, в цьому Кошовий за час їхнього знайомства встиг переконатися.

– Вас це не стосується, – сказала вона нарешті, голос обурено дзвенів. – Ви не маєте жодного права близько підходити до цієї історії. Ви не знали Агнелю так, як знала її я. І не були з нею в таких близьких стосунках. Я вважала нещасну дівчину своєю молодшою сестрою. І її нагла смерть для мене – особлива, болісна втрата. Це – моя особиста трагедія, пане Кошовий.

– Даруйте, я цього не знав. Не міг знати, – швидко виправився Клим. – Ви втратили близьку й дорогу вам людину. Прийміть мої співчуття.

– Ваші співчуття, пане Кошовий, мені зараз найменше потрібні, – відрізала Магда. – Вони не повернуть Агнелю. Дівчина була далеко не янголом, та янголи всі на небі. Ніхто не ангел, нема святих. Якщо найбільші гріхи дівчини в тому, що вона часом міняла спідницю на штани, сама кермувала власним автомобілем, не завжди рахувалася з суспільною думкою й зважала на сталі поведінкові норми – хай так і буде. Зараз філософи говорять про таких, як Агнеля, що вони намагалися випередити час, у якому живуть. Це не всіма приймається. Але так само не є кримінальним злочином. На відміну від того, чим займаєтеся ви.

– А чим я, по-вашому, займаюся, пані Магдо?

– Заважаєте правосуддю.

– Навіть так?

– Саме так, пане Кошовий! Знову крутитеся в усіх під ногами, аби уповільнити торжество закону. Вбивцю Агнешки Радомської знайдено. Він має постати перед судом. Та отримати справедливе покарання. А потім його мають повісити!

– У вас – зовсім не жіноча жорстокість, пані Магдо.

Краєм ока Кошовий помітив, як Віхура крутить головою, дивлячись на того з них, хто говорить у даний момент.

– Ви ще не бачили жорстоких жінок, пане Кошовий. Скажімо, не уявляєте собі, якою нестримною може стати лють матері до того, хто завдав непоправної шкоди її дитині. Десятка сильних поліцаїв не стане, аби захистити такого від миттєвої розправи розгніваної жінки, котра втратила все.

– З загибеллю панни Агнелі ви втратили все, пані Магдо?

– Життя не скінчилося для мене навіть після передчасної смерті пана Богдановича, – відрізала вона. – Вважайте, що я ставилася до Агнелі, як до рідної. А значить, втрата особиста. Тому я не дозволю нікому відбілювати її вбивцю! Особливо не подарую цього вам!

Рука в тонкій прозорій рукавичці витягнулася вперед. Вказівний палець націлився в груди Климові.

– Я сидітиму в першому ряду на суді та аплодуватиму стоячи, почувши смертний вирок!

– Я не відбілюю вбивцю, – стримано мовив Кошовий. – І потім, чому мені така особлива честь?

Магда хотіла пояснити. Аж раптом теж скосувала на Віхуру, котрий уже не приховував азарту від стеження за двобоєм, навіть, здається, забув про хворий зуб. Вона опустила руку, трохи опанувала себе. Заговорила далі спокійніше:

– Ви чудово знаєте, що я маю на увазі, пане Кошовий. Колись у нас була розмова. І я попереджала: не трапляйтеся на моєму шляху. Перепрошую, пане комісаре, що ви змушені мимоволі чути це, бо вам не потрібні чужі приватні суперечки. Але повторюся: у з’ясуванні обставин загибелі Агнешки Радомської та покаранні вбивці я зацікавлена особисто. Пан Віхура це знає. Тому взяв на себе труд повідомити про ваш контакт із убивцею, котрий ніким не дозволений та ні з ким не узгоджений. А зараз, слухаючи вас, чудово розумію ваш намір. Поплічники цього Сілезького, за яким давно тюрма плаче, вирішили залучити вас, аби відбілити свого ватажка.

– Цікаво, як ви це бачите, пані Магдо.

– Що саме?

– Згадане вами «відбілення». Не думаю, що повинен звітувати вам про кожен свій крок у Львові, як і загалом про особисте життя. Але ми з вами – в кабінеті комісара поліції. Пан Віхура запросив мене на цю розмову, тому, так уже й бути, поясню.

Щоки Магди зайшлися багрянцем.

– Ах, ви робите мені послугу?

– Можна й так сказати, – Кошовий вирішив, що пора починати наступ. – Пані Магдо, дозвольте вам нагадати, як одного разу ви самі попросили мене приватно з’ясувати обставини дивної справи, котра вас переймала. Коли бути зовсім точним, ви наполегливо просили мене дізнатися, чи бувають у старих будинках привиди. Тоді вас зовсім не хвилювало, законними будуть мої кроки на тому шляху чи не дуже. Здається, тоді з моєю допомогою ви владнали деякі свої справи. Чи ні?

Магда зиркнула на мовчазного Віхуру, котрого їхнє зіткнення цікавило дедалі більше, закусила губу. Не хотіла згадувати, чим насправді для неї закінчилася та, не така вже давня історія, замість того промовила:

– А нині, як я розумію, з подібним проханням до вас прийшли від Сілезького.

– Подібне – це яке?

– Залагодити справу. Ви ж самі щойно сказали – Сілезький нікого не вбивав.

Сіпнулося віко.

Клим зітхнув, збираючись із думками.

– Я не говорив, що Сілезький нікого не вбивав. Я кажу, що він, можливо, не вбивав Агнешку Радомську. З якою, між іншим, визнає інтимний зв’язок. Ви праві, пані Магдо. Чоловік, якого заарештовано, напевне заслуговує на тривалу ізоляцію від суспільства. Та чомусь дотепер його протиправна діяльність слідством та судами не доведена. І скажу вам як юрист: причетність Сілезького до цього вбивства так само треба довести. Хіба ні? – він повернувся до комісара. – Я правий, пане Віхуро?