– Так, – кивнув той, обмежившись цим коротким словом.

– Отже, пані Магдо, називаючи Сілезького вбивцею та готуючись аплодувати смертному вироку, ви, даруйте, біжите попереду паровоза. Пане комісаре, коли вже ми все одно при цьому, коли почали цю розмову, дозвольте кілька запитань. Вони стосуються цієї непростої справи, і якщо не хочете або не маєте права – не відповідайте.

– Я відповідатиму так, як вважаю за потрібне, – буркнув Віхура. – Що вас цікавить?

– Є докази того, що саме Густав Сілезький убив свою коханку?

Комісар не квапився з відповіддю, і Кошовий підштовхнув:

– Скажіть не для мене – для пані Магди. Адже вона, виглядає, найбільш зацікавлена серед нас особа. Хіба що інтереси в нас різні, сподіваюсь.

– Що ви маєте на увазі? – стрепенувся Віхура.

– Пані Магду цікавить чимшвидше й справедливе покарання. І найменше хвилює, винен Густав Сілезький насправді чи ні. Розумієте, кандидат дуже зручний. Він винен у принципі, і зараз обставини складаються так, що відповідатиме за всі свої гріхи. Я не вважаю це правильним. Знову ж таки як юрист. Навіть якби я читав про вирок для Сілезького в газетах, не будучи у жодний спосіб причетним до цієї історії, мій інтерес – вірити в те, що покарано саме того, хто скоїв злочин. А не людину, котра, скажемо так, найбільше для цього годиться. А ваш інтерес, пане комісаре, – швидко розкрити злочин, де потерпілою стороною є відомий та впливовий промисловець, мільйонер Леон Радомський. Йому все одно, кого засудять, а вам кортить скоріше спекатися цієї справи. Чи я помиляюся, пане комісаре? Ви так само хочете кари для справжнього вбивці, а не для першої-ліпшої підозрілої особи, котра потрапила в поле зору?

Зуб нагадав про себе. Віхура скривився.

– У мене нема доказів, – визнав нарешті. – Лише підозри. Це так, пані Магдо.

– Ви не підозрювали Густава Сілезького весь цей час. Між тим убивство сталося десять днів тому. Чому тепер ви заарештували його? Поясніть не мені, пані Магді.

Тепер Віхура дивився на жінку з винуватим виразом на обличчі.

– Нам повідомили… Мені особисто повідомили про таємний зв’язок між ним та жертвою. Самі розумієте, перша версія – панна Агнешка якимось чином могла загрожувати Сілезькому. Наприклад, він повівся з нею якось не так, і в її владі пожалітися батькові. Скажімо, на те, що він її зґвалтував. Чи шантажував, підбираючись до самого пана Леона.

– Цілком логічне припущення, – погодився Клим. – Пане комісаре, на вашому місці, навіть на місці пересічного поліцейського сищика я б подумав так само. Докази цьому є?

– Досить! – знову втрутилася Магда, тупнувши ногою. – Пане Віхуро, а вам не здається, що пан Кошовий зараз бере на себе забагато, допитуючи вас у вашому ж кабінеті? Він узагалі не має права це знати, бо не адвокат Сілезького і не буде ним! Адже не має дозволу на практику. Та навряд чи матиме скоро, про це я вже якось поклопочуся.

– Справді, – Віхура незграбно засовався на стільці, змушуючи його рипіти сильніше. – Для чого взагалі ця розмова, пане Кошовий?

– Не для чого. Для кого, – уточнив Клим. – Для пані Магди. Її тверді переконання, що пан Сілезький задушив панну Радомську, не ґрунтуються ні на чому.

– А ви маєте тут якісь переконання? – спитав комісар.

– Жодних, – Кошовий сподівався, що тепер йому повірять і не почують, як бринить фальш. – Я навіть не знаю, чому ваш підозрюваний вирішив зустрітися саме зі мною, аби сказати, що не причетний до вбивства, й попросити по можливості відшукати істину. Хто вам сказав, пані Магдо, що я погодився? Зараз ми тут говоримо ні про що. Ламаємо списи, а зиску – жодного.

Обоє мовчали, і Клим, відчуваючи – ось той момент, коли можна дотиснути, спитав, ніби між іншим, у продовження розмови:

– А що взагалі слідству відомо про вбивство? Я знаю з газет: задушили біля власного будинку на Пекарській, у салоні власного автомобіля, шкіряним паском. Так?

– Не зовсім, – поправив Віхура. – Панну Агнешку спершу вдарили в лице, збиваючи з ніг. Це означає, що в той момент за кермом вона сидіти не могла. Вийшла з «бенца», говорила з кимось знайомим. Настільки добре знайомим, що підпустила до себе близько.

– Коханець – дуже добрий знайомий, – вставила Магда. – Йому довіряєш.

– Отож, – погодився комісар. – Потім, уже на землі, жертву перевернули на живіт. Ймовірно, накинули зашморг і душили, впираючись коліном у спину. А вже потім для чогось затягнули труп в автомобіль, примостивши його за кермо, аби так і знайшли тіло. Той, хто це зробив, фізично досить сильний.

– Впевнена, що пан Сілезький – не слабкий чоловік, – знову додала Магда.

– Він не єдиний сильний чоловік у Львові, – парирував Клим.

– Але він не має алібі, – сказав Віхура.

– Судячи з ваших слів, його мотиви так само не встановлені, – мовив Кошовий. – Стосовно алібі, то його на момент убивства не мають також інші особи, про існування яких та причетність до цієї справи ми з вами, присутні тут, не знаємо нічого. Це може означати лише одне, панове: ваша близька подруга, пані Магдо, могла й напевне мала багато таємниць за своє коротке життя. Виглядає, що я, пан Віхура та ви знаємо про Агнешку Радомську однаково мало. Хоча за її життя ви знали її найкраще з нас трьох, а я – не знав зовсім. Ніхто не знає людину ліпше, ніж вона сама.

Завершивши так, Клим замовк, чекаючи на реакцію присутніх.

Комісар Віхура сопів, легенько пестячи грубою долонею спухлу щоку. Магда Богданович сплела пальці, хрускаючи ними. До цих звуків додалося цокання настінного годинника, на яке донедавна Кошовий не звертав уваги. Нарешті Магда першою порушила тишу:

– Пане Кошовий, я знаю вас. І як показав час, той бік, із якого ви себе зарекомендували якось досить добре, тепер ладен повернутися інакшою стороною. Винен Густав Сілезький чи ні – справді вирішить суд. Докази збере слідство. Захищатиме його адвокат, справжній. Вам серед цих фігур місця нема. Тому, пане Кошовий, не думайте влазити в цю справу. Й шукати приватно якісь там докази невинуватості того, ким уже займається поліція. Якщо ви своїми діями чи навіть словами станете на заваді слідству чи будете сприяти його уповільненню – стережіться. Я обіцяю вам війну. І переконана – пан Віхура радо допоможе мені поставити вас на місце.

Метнувши у Климів бік останні пекучі блискавиці, Магда Богданович розвернулася та пішла до виходу, не озираючись. Смикнула за ручку дверей, не змогла відчинити, згадала про ключ, повернула, вийшла геть, хряпнувши ними.

А комісар Марек Віхура лише розвів руками та знизав плечима. Отак, мовляв. Нічого не можу зробити. Хочемо чи ні, а жінка права.

Заразом давав зрозуміти – розмову завершено.

І Кошовий втратив нагоду поставити поліцейському ще одне, найважливіше для себе запитання.

Сліди шмагання на тілі. Комісар мав знати про це, адже труп роздягали, коли оглядали.

А коли так, про це мусили доповісти панові Леону. Ніхто, крім Віхури, на таке б у всьому Львові не зважився. Й то, комісара зобов’язувала служба.

Хоча… Якби Клим надумався спитати, знайшовши привід, багато чого довелося б пояснювати.

Гаразд. Навіть краще, коли поліція і заразом Магда не здогадуються, що він, стороння особа, знає стільки ж, скільки й вони.

Коли не більше.

– Я зарезервував столика, аби ніхто нас не вчепив, – пояснив свій вибір Шацький, зустрівши Кошового біля «Шкоцької».

Ця кав’ярня на Академічній [30] була досить відомою в місті, а у вечірній час тут справді складно було знайти вільне місце. Рання львівська осінь дарувала останнє тепло. На центральних вулицях попри постійний рух людей, кінних екіпажів й автівок, котрих побільшало якось раптово від середини вересня, що вже не перший рік помічав Клим, усе одно ставало тихіше, ніж завжди. Кожен крок, уривком підслухана розмова, стукіт кінських копит по бруківці та автомобільний гуркіт звучали для нього не музичним інструментом у великому оркестрі, а соло.