На тому кінці дроту глибокодумно гмикнули.

– Взагалі-то це все не доводи, шановний Андрію Миколайовичу. Одначе, одначе… Треба узгодити з прокуратурою. Сторонніх, самі розумієте…

Полковник Мурашко пообіцяв передзвонити й наступного дня дотримав слова. Але зателефонував безпосередньо головному редакторові.

– Навіщо тобі це потрібно?

Мого плутаного пояснення Чечель до кінця не дослухав:

– Гаразд, слідчий Величко чекає на тебе завтра об одинадцятій. Я сказав Мурашкові, що в курсі і що в принципі підтримую бажання працівників писати об’єктивно. Проконтролюю кожну фразу, таємницю слідства і таке інше. До речі, Мурашко буде особисто присутній на допиті. Бачиш, який контроль над тобою. Тільки надалі щодо таких дій радься зі мною. – Шеф зітхнув. – І, якщо чесно, маніяк ваш у мене вже в печінках сидить…

6

Разом з начальником райвідділу полковником Мурашком я зайшов до кабінету слідчого Величка. Той, побачивши полковника, підвівся. Але я знав: слідак чекав на наш візит.

– Дозвольте бути присутніми?

– Авжеж, сідайте.

Я сів так, щоб краще бачити Юрія Кріпака – бармена з кафе-бару «Зодіак», затриманого за підозрою в скоєнні серії вбивств у студентському містечку.

Зазвичай усіх підозрюваних допитують у слідчому ізоляторі. Але мене туди чомусь вирішили не пускати навіть у супроводі міліційного полковника і доправили Юрія в робочий кабінет слідчого, тобто до районної прокуратури. Величко, допитуючи бармена, мав на обличчі той самий нудний і сірий вираз, що його я запам’ятав іще тоді, коли був на місці Кріпака.

Хлопець, який сидів навпроти слідчого Величка, був середній на зріст, широкоплечий і, з усього видно, регулярно качався. Його обличчя випромінювало не сподіваний переляк і нерозуміння, а рішучість, упертість і лють. Він нервував, і це зрозуміло: в його становищі годі лишатися абсолютно спокійним.

– Почнімо спочатку, Кріпаче. Чи давно ви знайомі з Ольгою Суховій?

– Я ж казав:, що не знайомий з нею!

– Казали. А вона вас знає і стверджує, що ви знаєте її.

– Правильно! Я ж у барі працюю, а мене всі постійні відвідувачі знають. Я теж майже всіх знаю на обличчя. І на ім’я також!

– Не треба кричати. Спокійніше.

– Яке там, у біса, спокійніше! Схопили, вішають таке, що й на голову не налізе, а потім «спокійніше»! Тут розібратися треба, ясно?!

– Відбігаєте від суті, Кріпаче. Ольга Суховій стверджує, що ви вдерлися до неї в кімнату й почали погрожувати вбивством, абсолютно не вмотивувавши своїх погроз. Це правда?

– Ну, я ж розповідав уже, скільки можна! Вона з пацаном своїм погиркалася – і ну до мене лицятися. Спочатку жартома, потім серйозно – ну, я так думав. Дочекалася, поки зміну здам. Я горілки взяв, шампанського, хавчику всякого, цукерок. Пішли до неї. Випили. Ну, я й почав, значить, теє… А вона, сучка, просто продинамити надумала. Знаю я таких. Тільки от потім повівся, як пацан. Ну, під чаркою був, розлютився, вирішив покарати…

– Ви визнаєте спробу зґвалтування?

– Яке, блін, зґвалтування! Пику натовкти хотів, визнаю! А вона, дурепа, вирвалася, заверещала: «Вбивають!» – і надвір. Біжить, репетує. Ну, я побіг за нею, наздогнати хотів, щоб замовкла. Воно мені треба?!

– І, щоб Ольга не кричала, вирішили її задушити, так?

Юра знову хотів щось вигукнути, але під поглядом сірих очей слідчого Величка несподівано знітився.

– Ви ж не вірите мені… Я тут розпинаюся щоразу, доводжу щось, а ви не вірите…

– Нащо вам доводити щось? Ви, громадянине Кріпаче, робити цього не повинні. Це я, слідчий, відповідно до закону мушу довести судові, що ви винні, а суд уже визначить, як вас покарати. – Говорячи це, Величко скосував оком на мене, а я помітив: полковник Мурашко схвально кивнув при цих словах.

– А те, що я невинний, хто доводитиме?

– Відхиляємося від справи, Кріпаче. Мені треба знати, де ви перебували одинадцятого, двадцятого й двадцять дев’ятого серпня, а також восьмого жовтня.

– Я й це вже казав.

– А ви повторіть.

– Сподіваєтеся, що брешу і заплутаюсь у свідченнях, еге? А ось дулю вам!

– Поводьтеся пристойно.

– Пристойно, пристойно… Одинадцятого я працював, була моя зміна.

– З пів на дванадцяту до пів на першу ночі вас не було на місці. Тетяну Роднянко, як установлено, вбили саме між двадцять третьою п’ятдесят і дванадцятою двадцять.

Юрієві очі виявляли переляк.

– Ну… Я, теє, виходив. Точно пам’ятаю: виходив. Я винен був одному там. Він з’явився зовсім несподівано. Довелося бігати по бабки… Мені, громадянине слідчий, лічильника запустити хотіли. Знаєте, що це таке?

– Прізвище, ім’я, адреса кредитора. Хай підтвердить.

– Аякже, зараз!

– Тоді, громадянине Кріпаче, на одинадцяте число алібі ви не маєте. Далі.

– Та яке, в біса, алібі?! Що ви тут вигадуєте?!

– Відбігаємо від справи. Як у вас із двадцятим серпня?

– Не працював я. У мене непарними числами зміна. Восьмого жовтня теж не працював.

– Хто підтвердить?

– Сашко Леміш, напарник. В одній кімнаті живемо…

– Що він може підтвердити? Він же тоді працював.

– Я вдома сидів. Спав, читав чи «ящик» дивився. Я щоденника не веду.

– Є людина, яка може підтвердити ваші слова?

Кріпак помалу починав панікувати.

– Удома я сидів, удома! Найімовірніше, спав, не спілкувався ні з ким!

– Двадцять дев’ятого серпня що у вас було?

– Працював.

Тепер Юра Кріпак до смерті зважуватиме кожне слово.

Не здивуюся навіть, що на запитання, як його звуть, він одразу не відповість.

– З дванадцятої до пів на другу вас підміняли. Що, знову борги віддавали?

– Не пам’ятаю я! Виходив чомусь. Мало що могло статися…

Слідчий Величко ляснув долонею по столу.

Кріпак замовк і втупився в червоний лінолеум на підлозі.

Цікаво, скільки всього було таких допитів? Між іншим, слідчого Величка так і підмивало звернутися до підозрюваного на «ти». Я помітив, як кілька разів нахабне «ти» мало не вихопилося.

– Гаразд. Досить. Версія, Кріпаче, така: ви намагалися вступити в статевий зв’язок із кожною з чотирьох своїх жертв…

– Яких моїх?! – Юрій подався вперед і хотів навіть підскочити.

– Сиди! – гаркнув слідчий і за мить знову став простакуватим дядьком-чиновником у сірому костюмі, наче на Кріпака крикнув не він, а хтось інший, такий собі містер Гайд. – Отак. Жертви пручалися, могли вирватися й упізнати вас. Тож нічого не лишалося, як придушити їх. Моя правда?

Кріпак скреготнув зубами. Здавалося, що він от-от вибухне, але я почув спокійне:

– А логіка де? Я що, псих? Ненормальний? Вибираю собі дівчаток, а потім ганяюся за ними по всьому студмістечку, щоб трахнути, бо вони мені не дають? І мені жодного разу не вдалося, тому всі випадки закінчувалися вбивством?

Юра Кріпак казав правду: логіки тут бракує.

Судячи з поведінки слідчого Величка, він іще не був готовий відповідати на такі запитання.

– Відбігаємо від справи, Кріпаче. І, між іншим, тут я запитую.

– Ну, то питайте! – Юрій схрестив руки на грудях. – Тільки запишіть до протоколу, що на інші запитання я не відповідатиму. Слова більше не скажу, поки не буде беззаперечних доказів! Адвокат мені потрібен. Маю право, закон такий є!

На мене справді вже ніхто не звертав уваги. Всі троє були захоплені грою в кота й мишку. Полковник Мурашко стежив за тим, щоб вчасно припинити допит і вивести мене, стороннього, з кабінету, але його теж цікавило, до чого ж дійдуть Величко з Кріпаком. Слідчому кортіло загнати жертву в тісний кут. А от Юра, з усього видно, не зрозумів досі, що з ним тут не граються. Переляканий, звичайно, але все ж таки вірить, що поводяться чесно. Розберуться в усьому – і він потім дівчаткам переповідатиме цю пригоду, як анекдот…

Стоп, братанчику! Ти сам розмірковуєш так, ніби переконаний, що Юра Кріпак справді до цього непричетний. Тобі начхати на те, що був на його місці не так давно, сидів на цьому самому стільчику й так само виправдовувався. Бармен красномовний. У його становищі хоч-не-хоч красномовним станеш. Чому ти певен, що Юра нікого не вбивав, а слідчий знову помиляється?