Після заяви підозрюваного допит скінчився, і нарешті Мурашко, а з ним і я залишили кабінет слідчого.

7

– Чому ти такий упевнений?

Алла запитала, дивлячись мені просто в очі.

– Розумієш… як би це тобі… – Я говорив, старанно добираючи слова й намагаючись уникнути пронизливого погляду, що збивав мене з пантелику. – Безглуздо це звучатиме… Із логікою негаразд, і взагалі…

– Кажи, я все зрозумію.

– Дивно все. Ольга Суховій відмовляється говорити з пресою. Не просто відмовляється – поводиться агресивно, гукає на допомогу приятеля з явно бандитськими вихватками. Вона ж може стати зіркою, якщо розказуватиме про все без упину, щоразу прикрашаючи свою оповідь жахливими подробицями. Я не здивувався б історії про те, як вона сама скрутила маніяка, а змопівці прибігли вже під завісу. Патрульні, до речі, поводяться нормально, як і годиться людям, що затримали небезпечного злочинця. Тобто охоче про це розповідають.

– Може, вона шокована, тому й не хоче згадувати цієї неприємної історії.

– От-от, я ж і кажу – мої доводи дуже хисткі!

– Не відбігай від справи…

– Ти вже як слідчий Величко. До речі, про слідчого. Я ж сам з ним спілкувався і знаю, що то за суб’єкт. Хватка в нього, наче в бульдога. Коли б не залізне алібі, мені не пощастило б. Дуже не пощастило б. Важко пояснити, що він за один, той Величко, людині, якої він не допитував. Я не довіряю йому.

– А барменові? Він схожий на вбивцю?

– На здоровила, що скоїв чотири вбивства, цілком схожий. Як схожий на нього будь-який атлетично збудований чоловік з великими руками.

– Узагалі-то я знаю цього бармена. В «Зодіаку» бувала. Не дуже часто. Так, при нагоді. Навіть подумала якось: такий однією п’ятірнею придушить… Коло нього завжди дівчатка крутилися…

– Отож. Він запросто може викручуватися й вигадувати реалістичні алібі. А може й правду казати… Цілком імовірно, що Оля Суховій наклепала на хлопця, а потім злякалася. Це все ж таки не жарти. От і уникає розмов. І не совість тепер її мучить, а страх. Юрій зовсім не має алібі, а слідчому Величкові треба дати кінець справі, за яку його довбуть на найвищому рівні. От тільки це все звучить непереконливо і мене з такими аргументами ніхто серйозно не сприйме.

Алла, з усього видно, хотіла заперечити, та замість цього встромила в рота цигарку, зламала кілька сірників, прикурила.

Авжеж, я маю рацію. Мої легковажні висновки нікому не цікаві й не потрібні.

8

– Ну, і нащо ти це зробив?

Я розумів, що так роблять тільки дешеві романтики, які з наївності й дурного розуму мчать, пришпорюючи жалюгідних шкап, на бій з вітряками. Я ладен був перший посміятися зі своїх нікчемних потуг і не міг відповісти на запитання «І чого ти цим домагаєшся?», «І на що ти сподіваєшся?». Я усвідомлював, що мій учинок гідний лише ідіота, зовсім не обізнаного з ситуацією.

Але все ж таки я виклав свої – божевільні! – ідеї у формі газетного матеріалу, назвавши його «Чи не зарано ми заспокоїлися?». І тепер, після того як Чечель це все прочитав і викликав мене, іншої реакції я від нього й не чекав.

– Мовчиш?

– До написаного нема чого додати.

– Ти взагалі тямиш, про що пишеш? П’яний був? – Чечель іще раз перебіг очима видрукуваний текст. – Слухай, може, ти справді п’яний був?

– Я розмовляв з людьми. Сидів на допиті. Спостерігав, слухав, робив висновки. Кінець кінцем, це лише суб’єктивна версія…

– Ти ж розумієш, що я цього надрукувати не зможу? І не треба, думаю, пояснювати чому. Добре, якщо тільки ти матимеш проблеми. Тобі не первина. Ти ж рейнджер у нас. А от газеті проблеми не потрібні. Я вже печінку занапастив і сивини додав собі, відбиваючись від позивачів. І тепер усе наново! Ми зачепимо районну прокуратуру. Звісно, це все правильно: мають бути і демократія, і свобода слова, і право на власну думку. От тільки перепаде нам за таку особисту думку сам знаєш від кого. Розмову закінчено. Забирай свою писанину. – Шеф простяг мені аркуші з текстом. – І напиши нормальний, нейтральний матеріал. А то йому, бач, на допитах сидіти дозволяють, а він потім усяку гидоту шкрябає…

Він, певна річ, має рацію. Годі й заперечити. І все ж я не стримався й демонстративно розірвав списані аркуші надвоє, потім – іще раз, кинув їх у кошик на сміття і вийшов.

За годину має відкритися виставка поп-арту. Валерка сказав, щоб я прийшов туди. Може, мистецтво бодай на якийсь час відверне мою увагу від маніяка…

Хвилин за сорок до кабінету зазирнула Танюха, а я не написав іще жодного рядка, тупо витріщаючись у монітор і періодично стираючи те, що мало б бути статтею. Зазвичай тривалих мук творчості в мене нема. До того ж сьогодні зранку в нашому кабінеті взагалі стояла тиша: кожен робив своє діло.

Валерка захопився створенням епічного полотна про Другий міжнародний фестиваль експериментальних театрів. Він казав, що там і фуршет експериментальний: горілка «Немирів», ікра, мариновані маслюки, купа бутербродів із сиром і салямі, садовина й навіть шампанське «Новий Світ». І це все без столів і стільців. Просто на підлозі в кімнатці три на три. І близько ста гостей.

Тітонька Коняка народжує текстівки до фотографій, зроблених на чемпіонаті з кікбоксингу серед дітей-сиріт. Таке вигадають!.. Тому досить шумна Танюшина поява змусила всіх здригнутися.

– Заважаєте працювати! – пробубоніла Тітонька Коняка.

– Вибачте, мені Андрія… Редактор викликає…

Не зателефонувала по внутрішньому зв’язку – особисто зазирнула. Валерка й Тітонька Коняка осудливо глянули на мене. Вічно, мовляв, заважаєш усім. Що за звичка така!..

Чечель кивнув мені на кошик зі сміттям.

– Витягай свою писанину, не я ж у смітниках копатимуся… Собі роботи додаєш… Скороти дещо. Так би мовити, гострі кути по змозі затупи. За версію зійде… Головне – знаків питання постав якнайбільше. Наголошуй на тому, що це все – твоя особиста думка. І про особу слідчого постарайся якнайменше…

Причини такої різкої зміни позиції мене не цікавили. Здогадатися можна легко, тільки не тепер – робота чекає…

Назву я залишив – там знак питання. Свою думку про слідчого Величка скоротив буквально до кількох речень. Ще раз перечитав – наче нічого конкретного, до чого можна буде прискіпатися. Притягати до відповідальності також, здається, нема за що. Хоча ризик бути звинуваченим у наклепі й образі нормальний журналіст має завжди…

За три дні вийшла газета. З моїми так званими роздумами. Статтю – не без вказівки Чечеля – зробили такою, щоб вона якнайменше впадала в очі.

О сьомій ранку газету продавали вже вроздріб. О дев’ятій почався робочий день. Танюха перехопила мене в коридорі. На її обличчі світився переляк. Вона взагалі в нас дівчина вразлива.

– Іди зараз до шефа… Чекає… Що буде!

Зрозуміло, що на такі публікації всі реагують миттю, але ж наш Чечель уже мав би звикнути. На нього самого свого часу скаржилися. От тільки вираз його обличчя мені цього разу не подобався. Теперішній шефів погляд був важкий, недобрий. Я думав, що тільки в слідчого Величка такий…

– Вітаю.

– Дякую. – На іншу відповідь я не здобувся.

– Знущайся, знущайся. – Газета на його столі була складена так, щоб мій матеріал відразу впадав в очі. – У нашій редакції двоє ідіотів. Один пише, що в голову стукне, а другий це все дозволяє публікувати.

– Що сталося?

– Нічого особливого, Шкарадо. Просто мені сьогодні, – він глянув на годинника, – за дві з половиною години телефонували чотири рази. І вперше – додому. З районної та обласної прокуратур, з МВС і МУВС… Усі вимагали пояснень. Офіційних спростувань, вибачень, публічного покарання працівника, який дозволив собі, скориставшись із довіри, написати таке.

– Хіба вперше?

– Ні, Андрію, не вперше. Але за чотири роки нашу газету, мою газету, отак підставили вперше – і я сам виявився до цього причетним! Я особисто! Не розумієш? Учора ввечері Юрій Кріпак признався в тому, що вбив чотирьох дівчат із сексуальних мотивів! Між іншим, під тиском безпосередніх доказів! І що тепер, Шкарадо, накажеш робити з тобою і з оцим?