Складена вчетверо газета, ковзнувши від редакторового поштовху по полірованій поверхні стола, описала закручену траєкторію і плавно впала мені під ноги.

Моїм матеріалом догори…

П’ята жертва

1

Кінець жовтня видався напрочуд погожим.

У парках палили сухе жовте листя, що його організовано згрібали на купи учні молодших класів. Було тепло й тихо навіть удень. Звичні для міста звуки, здавалося, стишила чиясь невидима рука. Знавці з розумним виразом на обличчі прогнозували ранню зиму, обіцяючи мороз і сніг уже на початку листопада. Пенсіонери ловили останнє тепло з особливою насолодою. Та й молодим батькам вільніше дихалося: бабусі самі поривалися вигулювати внучат.

Але ночами виразно відчувалося наближення зими. На сторінці новин наша газета повідомила про трагічну загибель сорокарічного чоловіка, що повертався вночі з гостини п’яний як чіп і не дійшов додому, бо забракло сили. Примостився на якійсь лавці під чиїмось парканом і запав у хмільний сон. Околиця, приватний сектор, вулиці темні, люди не ходять. Перед світом його серце зупинилося від переохолодження організму…

Тієї ж ночі патрульні змопівці знайшли у студмістечку труп Оксани Бережної – студентки четвертого курсу біологічного факультету.

Задушена, вона лежала впоперек алеї.

Алла сама оглянула вдень те місце і сказала мені, що тіло явно волокли по землі й навмисне лишили на видноті, щоб його відразу помітили…

2

– Ти або розуму не маєш, або совісті. А найімовірніше, ні того, ні того.

Спростування я писати відмовився, і Чечель особисто придумав текст. Факти, мовляв, і припущення – на совісті журналіста. Редакція перепрошує всіх. Автора покарано…

– Після всього, що сталося, ти з’являєшся до мене з оцим! – Чечель за звичкою хотів потрусити списаним аркушем, але вчасно згадав, що я нічого не написав іще, а тільки повідомив його про останні новини.

Тож він зібгав сторінку відривного календаря і жбурнув жмуток на сміття.

– Хай там як, але ще одну дівчину задушено.

– І що ти хочеш сказати?

– Я вже все сказав. Висновки робіть самі. Мені здається, що вбивця і досі виконує свій незрозумілий план жертв. Гадаю, він справді навіжений, бо як інакше пояснити його поведінку?

– Офіційно заявлено, що вбивця признався. Справу викінчено й передано до суду. Нормальна людина сиділа б спокійно і раділа, а цей, бач, не вгамовується.

Я зрозумів, що розпинаюся даремно. Чечель і слухати мене не хотів.

– Газета з цим нічого спільного не має, ясно? Робити нема чого – я роботу знайду. Не я – Валера знайде. Він давно вже на тебе нарікає…

А ось тут ви брешете, пане Чечелю! Валерка навіть ворогам ями не копає, бо звички такої не має.

– Але ж це все правда! Задушили дівчину, як не крутіть.

– Досить, Шкарадо! – Широка Чечелева долоня дзвінко ляснула по поверхні стола. – Про цю справу я чути більше не бажаю! Ясно? А тепер іди працювати!

3

Мене здивувало, що він погодився на зустріч.

Начальник райвідділу полковник Мурашко кинув курити. Давати собі цигарки він суворо заборонив усім працівникам РУВСу. І вони неухильно виконували той наказ: навіть під загрозою звільнення чи догани цигарок начальникові ніхто не давав. На льодяники полковникові не збувало: найзапопадливіші підлабузники раз у раз поповнювали запаси.

Полковник Мурашко гриз уже третій льодяник.

– Маєте рацію, Андрію. Випадок, подібний до попередніх, справді стався.

– І як же ви його пояснюєте?

– Самогубство! Не треба так не мене дивитися, не треба! – Міцні білі зуби полковника з веселим хрумкотом розгризли ще один льодяник. – При ній знайшли записку: просить у своїй смерті нікого не звинувачувати.

– Покажіть мені записку!

– Справді? Показати? А на якій підставі ми мусимо перед вами звітувати?

Глибоко вдихни, лічи подумки… Раз, два, три, чотири…

– Люди мають знати правду, щоб не панікувати. Нехай я помиляюся, добре. Але я – така ж людина, як інші. Я знаю, що вбивцю викрито, і раптом – нова смерть. Іще одну студентку задушено. Як я реагуватиму? Або міліція помилилася і треба рятувати невинного, або…

– Якого невинного? Кріпака? Який сам признався в тому, що скоїв чотири вбивства? Збоченця, що начитався книжок і вибрав собі звідти рецепт для вбивства? Ми знайшли в його кімнаті кілька порнокасет. Це найжорсткіше порно. Знаєте, буває таке? Це ще той тип! Одна з убитих дівчат довідалася, що Кріпак торгує наркотиками, і він убив її, а інших душив, щоб сліди заплутати! Він же сам признався! Докази незаперечні!

– Не знаю, як там у вас із доказами…

– Досить пустих балачок, Шкарадо! Оксана Бережна вкоротила собі віку! Це доведено!

– Цікавий виклик суспільству – вийшла на алею й задушилася руками! Думаєте, я в це повірю?

Мурашко насилу стримувався. Добре, коли я психану. Мені, дурному, пробачити можна, а він, офіцер міліції, на службі…

– А чому я маю журитися тим, повірите ви чи ні? Чому я мушу вам… тобі щось доводити? Надто після твоєї шкрябанини. Весь райвідділ і я особисто досі лайно те змиваємо з себе!

– Щоб не було більше такої, як ви кажете, шкрябанини. Щоб я, працівник преси, був добре поінформований і написав правду, а не викладав своїх версій.

– Ти що, думаєш, тобі дозволять писати таке ще?

– А хто мені може заборонити? Є відповідний закон!

Мурашко знову набув упевненості й відкинувся на спинку стільця.

– Ну, закон я особисто для тебе знайти можу. Тож із ним не жартуй. Коли на те пішло, поясню тобі все, поки ти справді не встряв у погану історію. Оксана Бережна була на другому місяці вагітності. Про особу татка дитини, що вже ніколи не народиться, багато хто знав. Прізвища називати не буду, не маю права. Коли він дізнався, що скоро стане батьком, то не зрадів. Назвав Оксану шльондрою, відхрестився від неї і вже гуляє з іншою. Сказав, що його обдурити не вдасться і що за свого він байстрюка не визнає – нічого в неї не вийде. Вона взяла мотузку для білизни, написала записку і повісилася на гілці яблуні. У кімнаті не хотіла цього робити, бо знала: дівчата перелякаються, не зможуть потім там жити, а іншої кімнати їм не дадуть. Так само і з душовою – туди теж боятимуться заходити… Стала на ящик з-під помідорів, що його на смітнику знайшла… Ці всі факти встановило слідство. Отож ніякого маніяка.

Мурашко вже зовсім заспокоївся і кинув до рота черговий льодяник.

– Нехай. А чому її знайшли на алеї?

– І тут пояснення є. Один чоловік її знайшов. Прізвища, зрозуміло, не називатиму. Ішов, захотів справити малу потребу, пішов під яблуню… Спочатку злякався, потім вирішив, що Оксану можна врятувати, заліз на дерево, ножем обрізав мотузку, спустився, розрізав зашморг, спробував зробити штучне дихання – не вийшло. Тоді потяг тіло до алеї, а коли почув чиїсь кроки – злякався. Згадав про нашого спільного знайомця-маніяка, уявив, що про нього самого подумають, і накивав п’ятами… Потім, щоправда, прийшов до нас. Сам, доброхіть. Ось, шановний Андрію Миколайовичу, і вся історія. – Він знову вирішив перейти на «ви», хоч «тикання» мене більше задовольняло, бо було чеснішим. – Я от що подумав і вирішив: можете написати про це. Тільки спочатку покажіть усе мені. Завізую. Редакторові вашому я зателефоную і все переповім…

Із кабінету я вийшов під веселий хрумкіт льодяника.

4

– Я дізналася. Це правда. – Алла відсунула від себе списаний аркуш. – Оксана Бережна справді завагітніла від одного козла – Славка Стрільця. На його рахунку, до речі, кілька таких подвигів. І скандал був. Стрілець – так його дівки охрестили – при сусідах по кімнаті шльондрою її назвав. Мало, мовляв, з ким могла гульнути, а я відповідай… Тільки Оксана не така, щоб через це в зашморг лізти. Я її не знала – ті, хто знав, так кажуть. Вона не надто й побивалася. Хотіла піти на аборт, а потім надумала залишити дитину. Отака ситуйовина!