Ладен убити… Ніяких доказів… Самі передчуття… Нормальна реакція нормальної людини на спробу допекти їй до живих печінок… Не знаю, не знаю… Юлька має рацію. Все йде за планом. Але чи там ми шукаємо? Справді, будь-яку людину можна довести до того, що вона одного разу переступить закон…

Головне: скільки це все може тривати?

3

Чечель нагадав, що післязавтра я маю вже їхати. Йому дуже хочеться спровадити мене. Навіть добові наперед загадав виплатити.

Атмосфера напружена. Усі відчувають: відбувається щось не те, а от що саме – ніхто второпати не може. Навіть Тітонька Коняка дивиться коли й не співчутливо, то прихильно. Валерка зовсім несподівано тицьнув мені в руки гарний конверт з крейдованого паперу, в ньому – запрошення з золотим відбитком на відкриття виставки європейського модерну в приміщенні французького культурного центру. На того, хто матиме на запрошенні золотий відбиток, чекає бенкет. Валерка продріботів, що завтра ввечері він не зможе. Сімейні обставини, а матеріал терміновий. Недарма французи на бенкет запрошують… Танюха тоном партизанської зв’язківки запропонувала коньяку: їй принесли презент. І от ми випиваємо з кавових чашечок, заїдаючи шоколадкою – другою частиною презенту.

Але ці всі вияви уваги тільки наганяли смуток.

До кінця робочого дня я вирішив скористатися з Танюшиного запрошення і випити коньяку ще. Коли я зайшов до приймальні, вона вже витягла пляшку…

– Андрюхо, телефон!

Я розвернувся, знехотя пішов на своє робоче місце і взяв трубку:

– Слухаю!

– Він говорив зі мною!

Уміє Юлька кричати – я мало не оглух на праве вухо.

– Хто? Що?

– Макс! Сьогодні! На автобусній зупинці! Слухай, я перелякалася навіть!

– Ну, далі?

– Підійшов, привітався… Сказав, що хоче зі мною побалакати. Але не тепер і не тут, бо розмова особиста й серйозна… Завтра о десятій вечора, в «Зодіаку». Слухай, цього не може бути! Він клюнув, клюнув, ковтнув!

– А в чому річ? Він сказав, чого хоче?

– У тім-то й штука вся! Ні, звичайно! Гаразд, тут черга. Я з автомата телефоную. Приїзди сьогодні в «Зодіак». Я з Аликом домовлюся, він забере тебе з центру. Будь на телефоні, я передзвоню хвилин за п’ять і скажу, куди тобі треба вийти…

Я скинув дзвінок.

Не знаю, як треба поводитися в таких ситуаціях. Може, треба верещати, стрибати до стелі, бити себе в груди, як Кінг-Конг… В усякому разі, не думати з прикрістю про прихований зміст фрази «я з Аликом домовилася». Вона вже з Аликом може домовлятися! Мені має бути до того байдуже, але я чомусь злюся.

Ось іще одна причина, щоб хильнути кілька кавових чашечок коньяку.

4

Спав я погано. Немов у дитинстві напередодні дня народження, коли мають з’явитися гості й подарунки.

Елементарний план дій ми – Алик, Маленький Алик, я, Юлька і Гоша з Аллою, яким дали право дорадчого голосу, – розробляли майже чотири години. Тоді ми з Аликом завізували його в Мухтара, якого ця вся історія дуже зацікавила. А потім я лежав і крутився з боку на бік, чекаючи на завтрашній день. Відчуваючи, що перед світом мені вже не заснути, я встав, прийняв душ і спакував сумку: у відрядження ж їхати однаково доведеться.

І на роботі цілий день нічого не держалося рук. Втюхати Валерці запрошення назад не вдалося. Менш за все хотілося думати про чортову виставку, але я й тут дав собі раду: прибіжу на п’яту, побуду з годинку – і годі. Тоді зляпаю традиційний ура-матеріальчик: нічого ж іншого від мене й не сподіваються, а бенкет успішно мине й без моєї персони.

Шістнадцята десять. Тітонька Коняка бурчить, що я йду на офіційний захід, неначе якийсь босяк. Мав би надягти костюм чи бодай пристойні штани, а не джинси з кросівками, які, до речі, нічого не гріють і протікають. Я ліниво відгавкуюсь: мовляв, купити зимове взуття часу нема і, якщо чесно, бракує фінансів. А у відповідь чую, що і светр, із-під якого вибивається комір синьої ковбойки, і стара шкірянка видаватимуться на бенкеті такими ж ідіотськими, як похорон без небіжчика. Тоді я переконую колишню спортсменку, що мій вигляд цілком адекватний модерному мистецтву.

Думки ж мої линуть зовсім в іншому напрямку. Я стукаю по столу запрошенням, раз у раз позираючи на годинника. За десять хвилин треба виходити.

Іноді шкодуєш, що зв’язаний роботою і навіть…

Лунає телефонний дзвінок.

Стаціонарний апарат.

Випереджаючи Тітоньку Коняку, я хапаю трубку. Юлька обіцяла зателефонувати, якщо будуть зміни в плані чи якісь новини…

– Слухаю…

– Ми вже розмовляли з тобою.

Мене аж заціпило.

– Чого мовчиш?

– Тебе слухаю, – не впізнаю свого голосу, зате його голос я тепер нізащо ні з чиїм не сплутаю.

– Так, слухай. Коли ти писав свої статті в газеті, я зрозумів: ти не дурень. Здається, про це ми вже з тобою говорили. Але я не думав, що ти такий розумний.

Мова в нього дуже правильна. Чому раптом я це завважив?

– І що далі?

– Ти мене все-таки розкусив. Тільки сьогодні в тебе нічого не вийде.

Ліва рука, що тримає запрошення, скручує чвертку крейдяного паперу жмутом.

– Хлопець на ім’я Ігор розповів мені все два дні тому. Попередив. Тільки я все одно вб’ю сьогодні вашу шльондру. Я мусив здогадатися сам – вона неначе аж лізла на очі, демонструючи свою розпусну поведінку. Дитячий садок! Тобі нема чого сказати?

Я хотів, але не міг. Тільки дихав у трубку, як загнаний пес. І ще до болю в долоні стиснув правицею трубку. Мені хотілося, щоб замість сірої пластмаси п’ятірня стискала горлянку Ігоря. Або Макса, але в цього шия бичача. Ігор-качок проти нього – здохляк. У ньому кулаком дірку пробити можна.

Спокійно. Він іще щось каже, а я не слухаю.

– Ще раз, погано чути!

– У тебе переляканий голос. Правильно боїшся. Твоя підстилка Аллочка жива ще тільки тому, що боїться мене. Я, може, не зачепив би й цієї шльондри, яку ти мені підсунув, але ти сам винен. Ти це все вигадав – так мені Ігор сказав. І я сьогодні покараю її, тільки щоб довести: ніхто не заважатиме мені робити світ таким, яким він має бути. Я звільню його від усякої аморальної гидоти. Ваша дівка погодилася вдати з себе повію. Ніхто мені сьогодні не перешкодить, ти все зрозумів? Я не прощаюся.

У трубці почулися короткі гудки.

Макс

1

Паніка охопила мене не відразу.

Спочатку я, не торгуючись із таксистом, домчав додому і не застав там Юльки. Ще одне таксі – у студмістечко. Алли теж немає вдома. Юльки немає і в кімнаті барменів. «Зодіак» зачинений, бо до шостої ще хвилин із двадцять. З переляку затарабанив у двері Максової кімнати. Максик не дурень: жінку, без сумніву, спровадив кудись під якимось приводом – не думаю, щоб вона знала! А сам причаївся, щоб вихопитися, мов змія з засідки.

Мухтара теж не знайдеш так просто. Раптом я усвідомив, що не знаю, де живуть обидвоє Аликів.

Гоша! Біжу до нього – той самий результат. Нікого!

Остання надія – бармен, але він не бере участі в нашій операції. Знову в «Зодіак». Уже відчинений, але поки що відвідувачів немає. І замість Сашка-бармена його новий змінник. А він точно ані сном ані духом…

Аж тепер мене охопила справжнісінька паніка.

Щоб не сидіти на місці, я вийшов надвір. Уночі обіцяли приморозки. А поки що землю зарошував мерзенний обліжний дощ, який, на відміну від сильної зливи, може набридати довго. Всупереч надіям, дощ не охолодив і не заспокоїв, а нагнав іще більшу тугу й паніку.

Я повернувся до зали, замовив двісті грамів горілки і зробив великий ковток.

Спокійніше.

Думай, голово!

Учинок Ігоря лише демонструє, як принцип натикається на принцип. Стати мені на заваді за всяку ціну. Припустімо, він хотів попередити Макса й лише зірвати мої задуми, бо не тільки він – я сам не зовсім вірив у цю всю затію. Вийшло все навпаки. І хтозна: якби не Ігорева провокація, чи вийшло б у нас що-небудь?… Хоч як смішно, я маю бути вдячний цій бандитській сволоті. Спрацювало ж!..