— Куди ви? — схвильовано спитала вона. — Куди ви йдете?

Тільки це запитання примусило мене остаточно отямитися.

— Дякую, — сказав я. — Ви зробили диво. Мені треба йти. Мені терміново потрібно їхати.

— Куди їхати? — не розуміючи, перепитала вона.

— До Уренгоя.

— Куди-куди? До Уренгоя?! Це що — Росія? Сибір? Навіщо?

Але я не міг так просто стояти на місці. Я дізнався усе, що мені було потрібно, усе, що можна було знати на даний момент, і тепер не міг стояти на місці ні хвилини. Я прагнув діяти. Я мусив їхати до Уренгоя. Негайно! Але Світлана просто-таки вчепилася в мене зі словами, що нікуди не пустить, доки не знатиме, в чому річ.

— Я не можу. Я не можу сидіти і розповідати байки, тоді як щойно дістав можливість зробити щось для свого порятунку. Пожалійте мене, прошу вас. Мені так довго довелося бути загнаним у глухий кут, і ось нарешті…

Та вона й слухати не хотіла. Я майже насильно був засаджений назад у своє крісло. Переді мною з’явилася чашка кави, а Світлана без упину говорила, не дозволяючи мені вставити навіть слова. Пручатися було важко. Несподівано з’явилася спрага, така сильна, що чашку з кавою я випив одним проковтом. Від міцної кави на голодний шлунок навіть закрутилася голова і тілом розлилася якась легкість. Я відкинувся на спинку й заплющив очі…

Літак приземлився в невеличкому аеропорту. Сонячний день був у розпалі. Від довгого польоту ще вібрували зуби і шуміло у вухах. Мені довелося сидіти спереду, ближче до кабіни. Просто переді мною, в ілюмінаторі виднівся розміщений на крилі мотор. Дві години сидіння поруч із ним геть відбили в мене слух.

— Ану, Юрко, давай залабаємо щось гідне, поставимо на вуха цю діру, га? — сказав Андрій, знімаючи гітару, що висіла в нього за плечима, — дивись, що тут робиться, а казали — Уренгой, Уренгой…

— Пішов ти, — сказав я, — відчуваю, що я сам зараз стану на вуха.

І, треба сказати, я мав рацію.

Аеропорт — одноповерхове приміщення, нечисте та шкарадне, яке не мало навіть людських лавок. Просто попід стінами на клумаках сиділи та лежали пасажири, переважно брудні та змучені. Тут же їли й спали. Де-не-де валялися п’яні, відгонило бридким перегаром. Гидка картина.

Автобуса довелося-чекати понад дві години, хоча за нього було домовлено наперед. І ось, нарешті, ми вже трусилися розбитою старою дорогою. З усіх щілин автобуса від цієї трясовиці здіймалася пилюка. Спека нестерпна, не допомагали навіть розчинені вікна. Але за годину їзди автобус з нашим будзагоном таки заїхав на територію РСУ 10. Це було те, до чого ми так прагнули, — Сибір і ударна будова, а разом з тим — романтика та, за нашими мірками, шалені гроші.

Днів із десять ми працювали усі разом на території РСУ. Чого тільки не довелося робити — розбирали старі цегляні стіни, виготовляли з бетону тротуарні плити, залізобетонні споруди, вирівнювали котловани. Робота була в основному брудна, виснажлива та нецікава — уявлялося все дещо інакше.

Начальник РСУ Анатолій Альфредович Гессленг, виходець з полонених під час ще першої світової німців, був своєрідною людиною. Колишній штангіст, потужної статури, але вже досить опасистий і з мішками під очима, він міг зранку, випромінюючи благородний гнів, прилюдно розпікати когось зі своїх заступників, а ввечері, будучи безбожно п’яним, сидіти просто на підлозі в коридорі біля нашого туалету й верзти казна-що. Доводилося підтримувати розмову, слухаючи ці п’яні «базари», щоб не образити шефа. Хоча загалом він не був прикрою людиною. Відразу після приїзду наш загін отримав у користування телевізора та два холодильники, швидко вирішилися й інші нюанси налагодження побуту. А одного разу під час обідньої перерви він завалився до нашої кімнати, несучи просто на плечі розрубану навпіл коров’ячу тушу, щойно привезену з підшефної ферми.

Син директора РСУ, Саша Гессленг, працював тут же, на різних роботах, навчаючись заочно в політехнічному інституті. Одного разу командиру нашого будзагону від старшого Гессленга надійшла пропозиція організувати виїзну бригаду для прокладання електролінії вздовж майбутньої автостради практично в диких місцях. Бригадиром туди мав їхати його Сашко. Напевно, директор передбачав і якийсь особистий зиск, направляючи туди студентів, не надто компетентних у складанні нарядів та проведенні розрахунків, але умови виглядали явно вигіднішими, аніж на роботі в РСУ, і ми погодилися. Я попросився до бригади одним із перших.

Минуло чотири дні, і наша маленька бригада з десяти чоловік нарешті опинилася на місці. Найближче село було за шість кілометрів. Щоправда, в інший бік, кілометрів за чотири, лежало інше, напівпокинуте. Казали, що в ньому залишилося всього душ десять — самі старі. Ми валили ліс, бурили свердловини і забивали палі. Окрім нас, студентів, у бригаді працювало лише двоє з місцевих — Сашко Гессленг і Мітяй, бурильник. Іноді навідувався виконроб — Серьога, також молодий ще чоловік, судячи із зовнішнього вигляду — «собі на умі». Він непогано знав ці місця, оскільки раніше тут працював: до того, як прокладати електролінію вздовж майбутньої дороги, РСУ мало об’єкт у тому самому «загниваючому» селі — демонтували деякі споруди.

Спати доводилося в наметах, їсти готували на вогнищі. Комарі серед білого дня літали просто жахливі. Місцеві називали їх «паути». Ми безперервно поливали себе «Детою» та одеколоном «Гвоздика», але це мало допомагало. Увечері від зграй летючих вурдалаків не було взагалі ніякого спасу. До того ж удень немилосердно пекло сонце, а вночі доводилося залазити під ковдру мало не в чоботях та куфайці. Коли ж о пів на сьому ми вилазили з наметів, на траві лежала біла паморозь. Словом, тим, хто залишився в РСУ, жилося легше.

Та існувала одна, найголовніша, причина, яка примусила мене покинути кімнату в гуртожитку і випхатися в цей дикий сибірський «рай». У ті часи я марив подорожами. Мріяв побувати скрізь: в азійських пустелях, африканських саванах, американських каньйонах… А в часи, вільні від мандрів, уявляв, як лежу на дивані в квартирі, обставленій найрізноманітнішими сувенірами, привезеними з різних країн світу, — маски та пір’я африканських дикунів, китовий вус із Льодовитого океану, списи австралійських аборигенів і таке інше. Звичайно, я усвідомлював, що ці мрії з розряду тих, що не збуваються ніколи, але разом з тим завжди намагався зробити принаймні щось для хоча б часткового їх здійснення. Так поступово в мене з’явилися узбецькі сувеніри, які цілком могли б зійти за аналогічні з Ірану або Пакистану, кілька цікавих морських раковин та дещо інше. Тому, збираючись до будзагону по заробіток, я мав ще одну, нехай другорядну, мету. Начитаний про стародавні традиції корінного населення Сибіру, я сподівався привезти кілька незвичайних сувенірів. Але в місця по-справжньому дикі нам потрапити не вдалося, і я заспокоївся.

Одного разу наша бригада зіткнулася з несподіваною проблемою. Довелося виконувати деякі роботи, але водій, що привіз бетонний розчин з РСУ, забув вкинути до кузова заготовлені для опалубки дошки. Скинувши бетон, він поїхав, а ми спам’яталися лише тоді, коли повернувся з іншої дільниці Сашко.

— Ну ви, йоптфть, черепа! — горлав він. — Чим тя в інституті вчать думати? Куди ж ти бетон литимеш, якщо дощок нема? Він же за ніч застигне — завтра зубами будете гризти!

Покричавши, Сашко Гессленг заспокоївся, і ми задумались, що робити. Загрожував вимушений простій. Потрібно було всього дві-три, але рівні гебльовані дошки.

— Та хай он збігають у Гачилівку, — обізвався з кабіни бурильник Мітяй. — Мішка-шаман зробить за пляшку…

Гачилівкою називалося те саме покинуте село. Як розповів Сашко, в ньому залишилося чоловік сім-вісім старих та отой, згаданий Мітяєм, Мішка-шаман. Колись там була ферма, пилорама й багато чого іншого. Але сталося так, що помаленьку пороз’їжджалися люди, колгосп припинив працювати, і життя в селі затихло. РСУ розібрало й вивезло пилораму та кілька панельних будівель, залишивши тільки дерев’яні корівники, які з часом розвалилися самі. Тепер усе позаростало бур’янами вище голови. Той, про кого йшлося, жив окремо, на краю села. Якимось дивом біля його хати у великому дерев’яному колгоспному сараї збереглася циркулярка, яка, за словами Мітяя, інколи працювала, якщо комусь із селян було щось треба.