— А чому Мішка — шаман? — запитав я.

— А прийдеш — побачиш, — відповів Сашко. — Шаман — він і є шаман. Дурик, словом. Чаклуном себе вважає. А так — звичайний алкаш.

— Чорний пес за ним ходить, — позіхаючи та розвалюючись на траві, з якимось, як мені тоді здалося, сарказмом недбало кинув Мітяй.

По дошки пішли інші, а я за роботою до вечора геть усе забув і згадав на саме закінчення нашого перебування у тайзі. Це сталося несподівано. Щораз частіше траплялися вимушені простої, але нас це не настільки турбувало, як спочатку. Змучилися, робота набридла, а ми, згідно з закритими нарядами, зуміли «втовкти» непогану копійку. Хотілося додому. І ось, напевно, від цієї нуді, в моїй голові почали бродити дурні думки — знову про сувеніри з тайги. З’явилася ідея, що непогано було б познайомитися з отим «шаманом» і, можливо, за пляшку щось узяти в нього «таке», я навіть до пуття не знав що. Нехай який він фальшивий шаман, та атрибутику якусь повинен би мати. Я навмисне зіпсував дошку від опалубки і несказанно зрадів, коли Сашко Гессленг безапеляційно заявив мені:

— Ну ти, чєрєп, йоптфть! У тебе руки звідки ростуть, га? От сам зіпсував — сам і дуй у село! Дивися лиш не заблудись у трьох соснах, ахотнічєк!

Полювання було нашим із ним спільним захопленням. Але якщо на початку знайомства ми із задоволенням обговорювали цю тему, то тепер Сашко ніколи не обминав можливості поглузувати з мене і щодо цього. Пропустивши цей заштрик повз вуха і вислухавши ще раз настанови про маршрут, я вирушив у подорож.

Спочатку все було гаразд. Я легко упізнавав орієнтири, про які мені розповідали, і впевнено прямував до отієї Гачилівки. А далі сталося те, що й мало статися. Мене покарали за самовпевненість, і я заблудився. Довелося зупинитися і спробувати заново зорієнтуватися. Покинуте село повинно було бути десь тут. Я не міг відхилитися дуже далеко. Трохи поблукавши, я, нарешті, вийшов на поле, дуже поросле бур’янами. Праворуч же починався, досить крутий підйом, а нагорі виднілася якась напіврозвалена споруда. Дах зовсім зруйнувався, а стіна здавалася такою довгою, що ховалася за обрієм. Не інакше — ферма. Отже, я вийшов на інший кінець Гачилівки. Доводилося йти через село. Пригадалася розповідь Мітяя про розвалені колодязі, такі глибокі, що годі й думати вилізти без допомоги. Від однієї згадки про це стало якось не по собі. Але обходити село полем не хотілося.

Та на підйомі мене чекали нові труднощі. Тут росла якась дивна довга, густа та м’яка трава, під якою не знати де взялося гостре каміння. Йти виявилося вкрай незручно. Обрисів каміння під травою практично не було видно, доводилося ступати всліпу. Час від часу нога зіслизала, і я ризикував дістати травму, а одного разу таки зашпортався і полетів на землю, обдерши об камінь руку та коліно. Довелося спересердя вилаятися. Нарешті, метрів за триста до ферми, прикре каміння скінчилося, і я увійшов у Гачилівку. Від села залишилася тільки назва. Непролазні хащі, будяки та кропива вище голови… Варто було б обійти його полем. Та ось знайшлася стежка, і я пішов нею в глиб хащів. Іноді крізь кущі проглядав якийсь фрагмент дерев’яної стіни або ріг розваленої хати. Не зустрівши жодного з гачилівських «могікан», якимось дивом я вийшов на інший край села, де і побачив досить шкарадну будову з почорнілих дощок, а поруч таку саму чорну, перекошену дерев’яну хату. Здавалося, вона збиралася вгрузнути вікнами у саму землю. Двері до сараю були розчинені, а сам господар сидів із заплющеними очима на купі дощок, притулившись спиною й потилицею до стіни. Він виявився набагато старшим, ніж я очікував. Лише тотальна простота, яка царювала в тутешньому суспільстві, дозволяла Сашку Гессленгу або Мітяю звати його Мішкою і звертатися на «ти». Його худе та зморшкувате темне обличчя густо позаростало щетиною, такою нерівною, що було зрозуміло — бритвою цей «чаклун» не користується, а напевно, чикрижить ножицями, коли відросте. Посередині споруди стояла циркулярка, а під іншою стіною — кривий стіл, на якому лежав перекинутий гранчак, відкрита банка консервів, ніж та кусень хліба. На підлозі біля столу валялася порожня пляшка. Я навмисне рипнув дверима, але господар і не думав розплющувати очей. Довелося постукати. Нарешті його очі розплющилися — одне виявилося вужчим за інше.

— Добрий день, — привітався я.

— Добрий на тому світі буде, а поки що такий, як є, — відповів він.

— Мене тут прислав Сашко Гессленг, — сказав я, не знаючи, як інакше підтримувати розмову, — одну дошку потрібно погеблювати до опалубки…

— А пляшку передав? — швидко запитав він.

— Звичайно! — я витяг з кишені чвертку, яка дивом не побилася, коли я падав.

— О, так би відразу, — не підводячись, він зробив жест рукою, взяв простягнуту чвертку і випив до половини просто з горла, при цьому — ніяких гримас типу «хху… яка бридота».

Напевно, це була для нього друга вода. Відригнувши, «чаклун» подивився на мене і спитав:

— Ну, так що там тобі вистругати, в’юнош, га?

— Дошку, — сказав я, — одну. Таку, як минулого разу.

Настрій зіпсувався. Стало очевидно, що я марно накоїв стільки дурниць. А тепер ще й мусив проробити зворотний шлях, несучи на собі чималу дощину.

— Якби я пам’ятав, кому яку дошку стругав, то робив би бухгалтером у банку! — дід Мішка скорчив таку дурну гримасу, що стало аж бридко.

Потім він ще поламався — а що як деревина з його запасів, варто було й півлітра принести — і почав вибирати дошку. Напевно, він устиг уже не один раз залитися, бо хитався на ногах і постійно щось буркотів.

— Пробачте, — наважився я, — а чого вас шаманом називають?

Він подивився на мене наче на дурного і почав доводити, що вміє передбачати погоду, знає, де і які гриби ростуть і таке інше, хоч я йому і не збирався заперечувати. Він мало не бив себе у груди. Потім дід Мішка почав розпинатися, який він вірний друг, що він задля друга хтозна на що піде. При цьому мало не дер на собі сорочку і ліз мені просто межи очі, дихаючи жахливим перегаром. Я пошкодував, що сам зачепив цього деграданта, тепер тільки й думав, як би скоріше забрати дошку і піти геть.

Нарешті місцевий «чаклун» витяг з купи одну з дощок і, ледве тримаючись на ногах, посунув до циркулярки. Це було жахливе видовище: він хитався з боку на бік і тримався лише за дошку, яку сам же і вів у циркулярку. Мотор був потужним, пилка — великою… Я скочив на ноги, коли побачив, що дід суне просто на пилку. Та мого крику він не чув, а схопити й відтягти його я боявся. Та, напевно, цього «шамана» охороняли його «духи». Дід Мішка щасливо минув кілька разів жахливий диск, який трощив деревину, і кинув дошку на підлогу.

— І не боїтеся ви так? — запитав я, ще перебуваючи під враженням щойно побаченого.

— Я? Боюся? — Мішка-шаман знову почав «дерти на собі сорочку». — Ти сказав — «боюсь»? Паря, запам’ятай — я взагалі ніччо не боюсь! Чого мені ще боятися? Та за мною пес чорний ходить! Ти б його бачив!

— І де ж ваш пес? — недовірливо запитав я. — Чого вас не охороняє? Напевно, зайців побіг ганяти?

Я пошкодував, що сказав це. Зараз старий розійдеться і буде ще півгодини мені доводити… Але він раптово замовк. У погляді, який зустрівся з моїм, було щось жахливе.

— Диви, щоб він тебе не почав ганяти…

Розмова набирала неприємних ноток. Старий допився до ручки. Хтозна, чи не заманеться йому й насправді нацькувати на мене свого пса, коли той об’явиться? Від таких усього можна очікувати. А дід, не звертаючи на мене уваги, пішов до хати і застряг там. Почекавши хвилин зо п’ять, я рушив за ним. «Чаклун» спав, закинувши голову і роззявивши рота. В хатинці царювали злидні й безлад. Все розкидано, старий металевий посуд, жахливий перегар… Картину доповнювала широко роззявлена, наче паща, дерев’яна ляда погреба у кутку. Вона ніби чекала, коли він, хитаючись, нарешті беркицьнеться туди, щоб більше не вилізти. «Цікаво, чи глибоко?» — подумав я, але потім мені стало байдуже. Якщо йому однаково, то що мені до того? Стало зрозуміло, що в таких шаманів сувенірами не розживешся.