— Ну а хто ж буде дошку закінчувати? — запитав я.

Здавалося, він «відрубався», але, миттєво розплющивши очі, примирливо сказав:

— Щас, посплю чуток… зроблю… — і знову занурився в сон.

Відчуваючи, що мені доведеться ще й розмовляти із Сашком Гессленгом про недогебльовану дошку, я сплюнув і вийшов з халупи. Я не знав, що робити далі. Потинявся перед хатою, потім обійшов її кругом. Ставало нудно. Не дай Боже, приплететься дідів пес, ще таких пригод мені бракувало. Знайшовши підходящу дровиняку для захисту від пса, я витяг з кишені складаного ножа і почав підстругувати їй ручку, щоб зручніше було тримати, щастя, часу було вдосталь. Ручка вийшла гарна, дід Мішка прокидатися не поспішав, а ніж у руці сам наштовхнув мене на нову ідею. Недовго думаючи, я підійшов до краю хати, складеної з грубих деревин, і зробив те, чого, на свій подив, досі ще не встиг зробити. І це приїхавши за стільки кілометрів! Працювати довелося з півгодини. Коли я відійшов, на одній з колод красувався глибоко та з душею вирізаний банальний напис: «Тут був Юра». Більше чекати я не зміг. Дошка валялася непогебльована, але принаймні обрізана з боків і досить рівна. «Піде і така», — вирішив я. Насувався вечір, а шлях був не такий простий. Я взяв дошку й збирався вийти, але раптом побачив щось у кутку на підлозі. То був чорний камінчик, схожий на кремінь, але весь гладенький, без гострих країв, якоїсь дивної неправильної форми. Ось тобі й сувенір! Цікаво, що робив з ним дід? Камінь важив не менш як кілограм. Я поклав його до кишені і вийшов з цієї поважної установи. Щоправда, в мені щось ворухнулося, ніби сумніви, чи варто брати щось звідси без дозволу? Але ж це просто камінь! Дід собі ще сотню таких знайде. Іти я вирішив тим самим шляхом, яким прибув сюди. Звичайно, так було довше, але не хотілося знову блукати. Я не сумнівався, що дістануся без пригод.

Продиратися з дошкою поміж кущами виявилося вкрай незручно. Але невдовзі, проклинаючи свої безглузді забаганки, я таки дістався до краю села. Попереду було ще одне випробування — оте поле з гострим камінням. І ось несподівано я побачив таке, від чого настрій мій зовсім занепав. З-за обрію насувалася страшна чорна хмара. Вона вмить закрила півнеба. Я додав ходу. Та на клятому полі це ніяк не вдавалося. Дошка заважала тримати рівновагу, камінь у кишені стягував штани донизу і бив по коліні. А хмара вже висіла просто над головою, і в повітрі завис отой неповторний запах не те що дощу, скоріше — бурі. Стало майже темно. Я знову зашпортався за камінь і відразу відчув інший — той, що відтягував кишеню.

«Цікаво, що ж то за каміння серед чистого поля? — подумав я. — Звідки воно взялося?» Я однак мав зараз змокнути під страшним дощем.

Цікавість взяла гору, і я почав розгрібати довгу сплутану траву. Сильно болів здертий лікоть. Нарешті я дістався до каменюки. Вона була жовтувато-біла і мала якусь цікаву форму. Та що це?! Просто на мене з каменя дивився чорний отвір очиці. Це був череп. Коров’ячий череп. Ось ріг! Господи, я йшов по черепах, по кістках! Відразу зробилося якось неприємно, мене пересмикнуло. Ціле поле було завалено кістками тварин. Напевно, їх скидали тут не один десяток років. Можливо, вони лежали тут у кілька шарів! І зараз я стояв на них. А годину тому я впав і обдер руку об одну з таких костомах!

Я підхопив дошку і подався до лісу. І раптом просто над головою небо розкололося яскравим павутинням блискавки, яка геть засліпила мене. А потім гуркнуло так, що, здавалося, луснуть барабанні перетинки. Почалася гроза. Я височів серед поля, наче стовп. Тільки коли блиснуло вдруге, зрозумів небезпеку і впав долілиць. Відразу в груди мені вп’явся ріг, а руки мимоволі щось намацали. Від цього в мені виникав якийсь бридкий абстрактний жах, що вимагав підхопитися і бігти звідси чимшвидше і чимдалі. Коли ж над головою блискало й гуркотіло, зовсім інакший, реальний жах примушував втискатися у ці порослі травою кістки і лежати тут, не підіймаючи голови. Нарешті линуло!

Гроза відійшла кудись убік, але злива й не думала вщухати. З мене текло. Дошка і трава з отим «камінням» під ногами зробилися слизькими, і я двічі впав, поки вибрався з цього страхітливого поля. Шлях до табору довелося долати практично у темряві.

Зранку я відчував себе як побитий. Усе боліло, з’явився нежить — наслідок «прогулянки» під дощем. До того ж ми майже по-справжньому побилися із Сашком Гесселенгом, нас ледве розтягли.

А наступного дня відбулося прощальне вогнище. До нас приїхав увесь будзагін — ті, що працювали в РСУ. Тут, серед лісу, розклали здоровезне багаття. Вогонь був метрів зо п’ять заввишки. Приїхав сам Гессленг і хтось з його заступників. Привезли гроші. Ніколи досі не доводилося мені бачити «живцем» повний дипломат грошей — пачками, так, як показують у кіно, коли грабують банк. Усім видали зароблене. Було що і поїсти, і випити, і сказати… Навіть учорашня сварка забулася, і на поганий настрій ніхто не скаржився.

І ось, коли я був з друзями біля одного з наметів і про щось розмовляв, несподівано побачив того, з ким найменше зараз хотів би зустрітися. Поруч з обома Гессленгами стояв власною персоною тутешній «чаклун». Як завжди, він ледь похитувався і говорив щось до Сашка. Мені здалося, що молодший Гессленг шукає когось очима. Може, мене? А що як той злощасний камінь, якого я прихопив, усе-таки амулет? Що як Мішка-шаман прийшов сюди його шукати, згадавши, що він зник саме після мого візиту? Я відчув себе вкрай незручно. Де, до речі, той камінь? Він лежав у кишені мого рюкзака, куди я і поклав його, пакуючись у дорогу. Що як зараз цей алкаш влаштує розбори і почнуться пошуки? А можливо, я просто забивав собі дурним голову, і старий нікчема приперся, розраховуючи випити на дурняк? Хай там як, ще раз пошкодувавши, що свого часу спокусився на цю каменюку, я непомітно пробрався до намету, витяг камінь з рюкзака і, сховавшись у вагончику, ліг спати. Там уже лежали штабелями ті, хто перебрав. Було тепло й тісно. Знайшов вільне місце й швидко заснув. Я так і не викинув каменя, напевно, через власну впертість. Зранку, коли ми прокинулися, не було вже нікого з чужих. Незабаром прийшов автобус, і за кілька годин старенький Ан-24 підняв нас у повітря.

Усе це відбулося чотирнадцять років тому. Ніколи б не подумав, що ці події зможу пригадати так яскраво й чітко, наче все було з місяць тому, і що відтворювати їх у пам’яті виявиться так важко. Хоча це і не дивно. Згадувати довелося якось шкереберть. Лише за одним випадково зроненим висловом діда-алкоголіка про пса, що ходить за ним, я мав пригадати події майже п’ятнадцятирічної давнини! Але моя інтуїція криком кричала, що ось тут-то, як кажуть, пес і заритий. Невесела тавтологія… Річ якраз у тому, що ніякого пса біля діда Мішки я не бачив! Ні тоді, коли був у Гачилівці, ні тоді, коли він приходив до нас на вогнище. І мені ще раз чітко пригадалася інтонація, з якою Мішка-шаман промовив ці слова. Я тоді зрозумів їх так, що немає чого йому боятися, бо його пес за ним ходить, тобто охороняє. Насправді ж вислів цей — тепер ставало очевидно — треба розуміти інакше: тому, за ким ходить чорний пес, немає вже чого боятися. Точніше — ще чогось, оскільки вистачає і цього. Ну чого можу боятися я принаймні з тих банальних речей, яких належить жахатися нормальній людині? Та нічого! Можливо, кілька місяців тому і я б міг боятися, що мене переїде машина, або впаде цегла на голову, або перестрінуть п’яні покидьки з ножем… А зараз я чітко усвідомлював, що не боюся цього. Адже за мною ходив він, щодня невблаганно скорочуючи відстань, заганяючи мене, наче жертву, в глухий кут. Він сам — весь жах. Саме це й хотів сказати Мішка-шаман, коли пхав дошку в циркулярку, ледве стоячи на ногах. Хіба ж міг він боятися такої дурниці, як пилка? Переді мною наче живе спливло його худе, зморщене, темне обличчя і погляд, затуманений брагою, якою він, напевно, намагався притлумити свій страх. Лише одного разу цей погляд прояснів так, що мені здалося, наче я заглядаю в глибину його душі. І я, вже зараз, майже реально ще раз почув промовлені ним слова: «Дивись, щоб він тебе не почав ганяти…» Я не міг тоді правильно зрозуміти його слів, але пам’ятав, як вони дихнули на мене темрявою та холодом.