- То не так просто зробити. - солодко посміхнулася я.

- Не знаю, що ми будемо їсти, але пахне смачно. - Зроби він жест запрошуючи мене до столу. Сіла. В моїй мисці було схоже рагу, м'ясо і салат, до того ж Ярослав Павлович від душі напакував цілу миску. Взяла виделку, підхопила кусочок м’яса. Прижмурила очі, дійсно смачно. Ярослав Павлович налив мені в бокал вина.

- Сухе, червоне вино. Ви ж не за кермом.

- Дякую. - я обережно взяла за ніжку бокал, принюхалася .

- Вино мені друг привіз з Іспанії. Щось там говорив, що воно має насичений смак і аромат. Я ні в чорта в цьому не розуміюсь. - так просто зізнався він.

- Я теж. Так, що не засмучуйтесь.

- Навіть не думав. Хоча пити можна. - зробивши ковток, прокоментував він, а я знову задивилася на його губи. Подумки дала за це собі копняка і зосередилася на їжі. Їли ми деякий час в тиші.

- Ви вмієте готувати? - раптом запитав він.

- Вмію, але не люблю. На це потрібен час, зусилля і бажання. У мене дуже рідко цих три компонента співпадають.

- А чому? - задав він наступне запитання.

- Бо я працюю. І на жаль не належу до касти супер-жінок, які і дома встигають все зробити і дітям з чоловіком час приділити і з роботою віртуозно справлятися.

- Це тому у вас не має чоловіка з дітьми? - продовжив він нагло до нестями лізти в моє життя і надалі.

- Цілком ймовірно.

- Я вже бачив таких самотніх зосереджених на роботі су.. - не закінчив він і поміняв на, - жіночок. - від того, як він повертався і продовжував мусолити тему мого особистого життя мені вже хотілося заплакати і закричати водночас.

- Усі зіграємо в ящик, як ви вже говорили і самотні і одружені.

- Ага, тільки все ж хотілося по собі щось залишити…

- Це ви клітини ДНК маєте на увазі? - в його очах майнуло здивування.

- Ви ж не можете бути такою цинічною?

- Чому ж? Кожен день від мене всі вимагають цілком чоловічих рішень, взяти відповідальність на себе, віджати, змусити прийняти мої умови, поставити рамки, заставити їх дотримуватися, змусити зі мною рахуватися, бачити чоловічу слабкість, зраду, нікчемність. То якось дивно потім чекати від мене захопливого відношення до ідеї шлюбу і продовження роду.

- Але ви ж самі то вибрали?

- Що саме? Роботу? Своє до неї відношення? - щось незрозуміле видав він, чи то кивнув чи то подавився. - Так а я не скаржусь. Просто констатую факт.

- Так, а в чому по вашому взагалі сенс життя?

- Ярослав Павлович в п’ятницю по вечорам вам завжди хочеться поговорити на вічні теми?

- Ні, зазвичай я не люблю розмов переливань з пустого в порожнє. Але мені просто цікаво.

- Може ви просто книжку почитаєте?

- Ви зараз мені цікавіші. - після його заявки, я зробила ковток вина, треба було це якось перетравити.

- Нічого страшного то швидко минає.

- Чому ви так в цьому впевнені? - спохмурнів він.

- Все в цьому світі минає. - вже зовсім перейшла на просторові роздуми, не бажаючи повертатися до розмов про мене, чи про нього.

- Вам настільки неприємно зі мною спілкуватися? - в тему він в’їхав і мені стало незручно, все таки я в нього вдома і їм його їжу, працюю в його компанії.

- Ні. Просто не хочу розмовляти ні про себе ні про вас.

- Ні, ну з вами все ясно, якась мутна історія в минулому від чого ви ненавидите усіх чоловіків теперішнього. А про мене чого ти не хочеш поговорити? - так щиро обурився він, що я посміхнулася.

- Ну, розумієте ви такий незвичний, - далі наполегливо крутилося в голові контужений на всю голову, заштовхала цю думку на задвірки, - харизматичний, - вдало підібрала інше слово, - один з власників холдингу і директор компанії в якій я зараз працюю, все на цьому давайте зупинимося більше про вас мені знати не потрібно.

- Так, а може я немовлят по ночам їм і душу дияволу продав?

- От тому і більше нічого знати не хочу. Кожен має право на своє власне життя, свій рай, своє пекло і свій куточок чогось сокровенного куди інші не лазять в своєму брудному взутті.

- І що вам геть не цікаво? - ні, він і правда виглядав здивованим.

- Чужі таємниці і скелети в шафі не роблять життя простішим і легшим.

- А що був такий досвід?

- А ви думаєте, що інформація по типу ваш близький друг сексуальний фетишист, вас якось збагатить?

- А що є і такі? - з посмішкою запитав він.

- Ярослав Павлович я втомилася. І хочу додому. - щось у мене дійсно вже не було сил на підтримку цієї дивної дивнісінької розмови.

- Чай, кава, какао з пирогом? - з милою посмішкою, як і не чув мене перелічив він набір запропонованого питва.

- Дякую. Нічого. - з безликою посмішкою чемно відповіла я.

- Тоді я спакую пиріг і проведу вас. - з просто з вбивчою приязністю, відказав він і вийшов на кухню. Я забрала свою тарілку і пішла слідом за ним.

- Дякую. - він був дуже чемний, а я все прийняла з-за столу і перенесла на кухню. Ярослав Павлович спакував пиріг і ми вийшли з дому.

На дворі була вже темна ніч. Ніч в селі це не та ж ніч в місті, з її оманливими ліхтарями, неоновими вивісками, блиском фар, світлом в квартирах. Тут темрява наче пологом падала зверху і все розчиняла в собі. Ніякої оманливої ілюзії світла, густа і чорна вона несла в собі спокій. Життя, яке тут починалося з першими промінчиками сонця, так же завмирало з ним, тільки де-не-де виднілося скудне світло в віконці хати. Чувся нестройний хор жаб, що то спадав по звучанню то перетворювався в какофонію звуків. Час від часу якась собака починала брехати, її гавкіт підхоплювали сусідські і ті кому було нудно. Після того, як я спотикнулася на ґрунтовій дорозі, мене за руку взяв Ярослав Павлович. Його долонь була широка з довгими пальцями, суха, тепла і моя долонь губилася в його руці. Я подумала, що за ручку мене останній раз водили в дитинстві, але руку не забрала. Від нього пахло чимось свіжим і ментоловим я час від часу принюхувалася і цей запах мені подобався.

- Що за дивна дорога?

- Це стежка. Ми зараз через Челенкову греблю перейдемо і будемо майже біля вашого дому.

- Ви мене, що берегами водите?

- Ну, це сама коротка і романтична дорога.

- Так, а ще на ній в’язи можна скрутити.

- Я вас тримаю. Ви зі мною в безпеці. - заспокоїв він мене. - А вдень тут теж досить мальовничо. Берега порослі старими розлогими вербами йдуть такою полосою. Тут до речі багато пташок живе.

- Жаб і іншої живності. Це я вже зрозуміла, що тут кругом щось живе.

- Скажіть класно? - з ентузіазмом в голосі запитав він. Я навіть повернулася, та звісно його виразу обличчя в цій темряві розгледіти не вдалося, так один силует.

- Те, що в кожному сантиметрі землі щось живе, росте, повзає, літає, стрибає? Я ще не можу адаптуватися до такого шквалу усього живого. Я й в селі до то толку ніколи раніше не була. Мої дідусі і бабусі усі корінні містяни. В дитинстві мене переважно на море вивозили, або в якийсь санаторій з дідусями та бабусями. Тому поки, що це для мене одкровення.

- Мені пощастило більше одна бабуся була з села і все дитинство я проводив в неї. З ватагою хлопчаків ми кисли цілими днями в ставку, обносили сусідські дерева з яблуками, валялися в копиці сіна. - в його голосі звучали трохи сумні нотки про солодкі спогади дитинства. Чорт, ну от навіщо він розповідає про своє життя? Де вже той мій дім? Я не хочу нічого знати. Хочу додому.

- Я вас чимось засмутив? - після досить тривалого мовчання з моєї сторони перепитав він.

- Ні. Все нормально.

- Ага, нормально, ви часом армреслінгом не займаєтесь?

- Що?

- Хватка у вас, як у професійного спортсмена.

- Ні. Не займаюсь. - і я зробила спробу вивільнити руку.

- Та не смикайтеся. Ми вже й так прийшли. Зараз відпущу. - і дійсно, як тільки ми піднялися нагору я побачила хату в якій я жила. Ярослав Павлович довів до самих дверей і тільки тоді відпустив мою руку.

- Заходьте. Хочу переконатися, що у вас все вийшло. - сперечатися я не стала, дістала ключ і потицявши ним, попала в замкову щілину. - Ви б лампочку вкрутили б чи що? - показав він поглядом на плафон біля веранди.