- Я про це не подумала.

- Ладно, завтра занесу лампочку.

- Не треба. Я сама справлюсь. - тут же відмовилася я від такої пропозиції.

- Ні, то питання безпеки. А то ви спочатку б’єте, а потім запитуєте. - нагадав він свій попередній візит.

- Дякую, що не втомлюєтесь мені про то нагадувати.

- Завжди будь-ласка. - в тон мені відказав він.

- Добраніч. - побажала я, щиро прагнучи вже залишитися на самоті.

- Добраніч. - він відказав уже в закриті двері.

-І що це за фігня була? - пробурмотіла я тихо до себе на кухні, увімкнувши чайник і поставила в каструлю воду. Мене ще чекала пародія на водні процедури. В тазику мити організм мене наполегливо дратувало, та вибір був ще у вигляді сумнівного душу на дворі, може пізніше коли холод буде не такий холодний я його освою, одного разу поки що вистачило. Поки чекала воду, зробила собі каву. І так я знаю, що каву на ніч не п’ють, але чомусь її хотілося, заснути напевне я знову не зможу, але завтра будуть вихідні і то можна буде якось пережити. Тиша в хаті давила, а мій ноутбук залишився на роботі, про що я вже встигла пожаліти, дістала телефон і у ньому ввімкнула музику. Звук був такий собі, але хоч не тиша. Короткі водні процедури і я загорнулася в плед і допиваю чашку кави. Думки під шаром вина ліниво ворочалися їх навіть не збадьорила чашка кави. Тому прийняла рішення йти спати. Ліжко прогнулося , хто ж тільки придумав ці ліжка з металевою сіткою? Я кілька хвилин погойдалася, це було не знаю в дитинстві певне це було б весело, а зараз, якось дивно доросла тітка розгойдується на ліжку. Загорнулася в ковдру, от цікаво чому як тільки я опиняюсь в ліжку так сну немає навіть близько? Думки, повільно, як мухи по сметані просувалися в голові. Та заснути не давали. Вони наполегливо поверталися до того, що були, до зустрічі, до нашої останньої вечері з Ярославом Павловичем. І не відпускали. Кружляли. Наполягали. Просилися на життя. Закрила очі, спробувала заснути. Хаос почуттів переплетений з відчаю, втоми, не бажанню далі продовжувати так як є, не давав заснути. Я хотіла просто жити далі, як усі люди. Просто працювати і повертатися додому де в мене була б сім’я, яка мене чекала б. Все, це поки що було порогом моїх мрій. Заснула десь під ранок, проснулася від настирного квакання. Підхопилася з ліжка. Пару хвилин усвідомлювала де я і хто я? Усвідомила. Тихесенько підхопилася з ліжка і підкралася на квакання. Посеред кухні сиділа страшна, як гравюра з містичними створіннями горгулями, жаба. Кілька хвилин переборювала відразу. Переборола. Взяла совок і спробувала на нього впіймати жабу. Наївна. Жаба зробила ноги, я залишилась з носом і совком в руках. Зла. Готова на вбивство. Кинула совок. Заварила каву. О, цей життєдайний запах…цей смак, що бадьорить…цей нектар для стражденних. Випила. Дякую, Боже. Тепер я почуваюсь живою. Зробила ще одну чашку і з нею виповзла на вулицю. Там так було сонячно, яскраво і так багатообіцяюче тепло, що не втрималася і сіла на невеличку гойдалку і так неспішно з чашкою в руках я розгойдувалася і пила каву, роздумуючи чим я сьогодні займуся. Виходило, що нічим. Спортзалу в який я звикла ходити тут не було, шопінгом тут не було де зайнятися, роботою не було як зайнятися, бо були вихідні і мої зусилля були світу байдужі. Ситуація була патова. До такої я не звикла. Ще трішки погойдалася. Зібралася з мужністю. Дістала свій спортивний костюм і улюблені кросівки. Перевдягнулася. Неспішним шагом пройшлася до ставка, до якого старезними соснами спускався ліс. Пахло землею, сосною, ставком. Вдихнула на повні груди, видихнула. Швидким кроком пройшлася, визначаючи найбільш зручні місця для бігу. Жодної людини ще не побачила. То мене надихало. Правда трішки лякала ймовірність в лісі заблукати. Знаючи себе ймовірність була навіть дуже жирна. І ще довкола були звуки, співали пташки, шелестіли крони дерев, набігали хвильки в ставку. Дістала навушники, заткнула у вуха. О, так, барабани, рок, все таке рідненьке. Побігла. Відчуваючи, як по жилам прискорюється біг крові, в боку закололо . М-да це тобі не в спортзалі на біговій доріжці. Видихнулася. Невдало зачепилася за корінь сосни і з усього маху, розтягнулася на землі. Тихо заскиглила від болю,сльози виступили з очей. Сіла. З сумом глянула на розбите коліно і розірвану штанини, а потім почала сміятися. Це все було так безглуздо…так нереально і так повсякденно водночас. Що емоції, яких я так чесно запихала на задвірки відчуттів нахлинули всі і відразу. Я сиділа на землі , сміялася і давилася слізьми водночас. Попустило. Життя вже перестало здаватися таким лайном, хоча коліно боліло. Назад додому я потихенько подибала. Добрела до дому, тихо пораділа, що мене ніхто не бачив. Поставила воду нагрітися, все ж не готова була митися в холодній воді. Зробила каву. Від стуку у вікно я підстрибнула, а серце ухнуло вниз. Вернула його на місце і пішла дивитися, кого лихий приніс.

- А що це з тобою сталося? - в дверях стояла моя сусідка баба Валя. - Була в сусідки квасолю міняла, а її чоловік і каже, щось дибає наша Емілія під гору. Кілька хвилин я просто відкривала і закривала рот, намагаючись зрозуміти, по що мені це все. Де ж я так нагрішила, що мені дісталося це райське місце?

- Впала. Розбила коліно. - лаконічно видихнула я.

- Ай,яй, яй…- причитань і порад, що треба зробити вистачило хвилин на десять. Слова в цю виставу одного актора не було, навіть як вставити. А люди все ж таки добрі. Он прийшли поспівчували.

- В мене там воду треба вимкнути і я піду коліно як ви сказали зеленкою помащу. - заглядаючи їй в очі з обіцянкою зроблю все, що скажете, тільки відпустіть мене.

- Біжи. Але якщо щось треба, не соромся. Заходь. Ми ж сусіди.

- Так. Дякую. - неслухняними губами видавила з себе посмішку.

Через годину до мене постукав у вікно Трохим. Я запитливо дивилася на нього за яким бісом його принесло.

- А ногу ти я бачу не ламала? - оглядаючи мене запитав він.

- Га? - видихнула я.

- Та, просто сказали, що ти видно ногу зламала.

- Хто сказав? - продовжувала бити я межі дурниць.

- Ну, то добре. А чого шкандибаєш?

- Впала.

- А , то буває. Я ще лампочку приніс. Перед верандою тобі її вкрутити?

- Ага. - він сам взяв страшного стільця, заліз на нього і вкрутив лампочку. Поклацав вимикачем, лампочка засвітилася.

- Дякую. - подякувала я. Я вже майже не дивуюсь.

- Якщо щось треба звертайся. Чим зможемо, допоможемо. - з посмішкою щедро запропонував він. Кивнула головою, попрощалася.

Повернулася до книжки «Як працює Google» загорнулася в плед, дістала затаєну плитку шоколадки. Сиджу з ногами на ліжку, по замовчуванні пам’ятаю, що на підлозі у мене ще десь шастає бридка жаба. Їм шоколад. На стук у вікно реагую уже значно спокійніше.

- Привіт! - на порозі стояв Ярослав Павлович і розглядав мої ноги. - А казали ви звихнунули ногу.

- І вам доброго дня! Чутки дещо перебільшені. Всього лише невдало впала і розбила коліно.

- Вам треба звернути увагу на свій вестибулярний апарат. - прозвучало з нотками зверхності. - Я можу зайти? Я з гостинцями. - відійшла в сторону і пропустила його.

- Як тільки закінчу проект цим і займуся. - байдуже відповіла я, дибаючи за ним. Він спинився і так виразно на мене поглянув.

- Підніміть штанину.

- Ви вирішили у ролеві ігри пограти? - без ентузіазму уточнила я.

- Ні, - на його лиці промайнув думки, щодо моїх розумових здібностей, - просто хочу подивитися, що з ногою.

- Так я уточнюю, ви що лікар?

- Емілія до найближчої лікарні тут 30 км. Так, що у вас з ногою?

- Все гаразд, просто збите коліно.

- Не вбивайте мої останні нервові клітини. - відчутно прошипів він. - А то ще подумаю, що ви до мене маєте інтерес.

- Сумніваюсь, що можна сплутати принца на білому коні з вершником апокаліпсису. - хмикнула я і пішла ставити чайник.

- А фантазія у вас така ж як почуття гумору, погана. - зробив він наголос на останньому слові.

- От її не чіпайте, то мій робочий інструмент. Іноді, щоб отримати бажане такі ходи потрібно вигадати, що ніякій реальності то не снилося. У мене тільки кава є. Будете? Чай закінчився.