- Так, а що ви наразі від мене хочете? - після мого запитання він задумливо подивився на мене.

- Нічого такого. Може якось трохи режим з «ядужеділова» перемкнете на щось менш вражаюче для місцевих. А то всі вони потім до мене ходять скаржитися на вас.

- Ярослав Павлович у мене є робота, яку я маю виконати з якомога найкращим результатом для компанії. Я так і роблю. Так в чому ж запитання? - він потер лоба.

- Та, щось трохи моторошно з вами працювати. - Ярослав Павлович почухав голову. - Слухайте, якщо це через те, що я сказав то забудьте. Ви ж з початку були трохи зашугані, але нормальні, а після історії з сковородою вас як підмінили. - якось чи то вибачаючись, чи то просто підбираючи слова до людини, яка б’ється сковорідкою затинаючись висказався він.

- Ярослав Павлович ви дещо перебільшуєте свій вплив на моє життя. У мене є робота і чим швидше я її закінчу тим, швидше ви позбудетеся мене, а я повернуся в своє звичне, життя.

- Я зрозумів. Я не хотів вас образити. - от і звідки він взяв подібний висновок?

- Ярослав Павлович, я на вас не ображаюсь, не ображалася і ви не викликаєте в мені негативних відчуттів.

- А позитивні? - зацікавлено погляну він на мене. І я дещо загубилася в його темно-карих майже чорних очах, ніколи не бачила людей з таким кольором очей.

- З цими почуттям теж щось не склалося, - не в змозі відвести від нього погляд щось відказала я і сама від свого ледь охриплого голосу поморщилася.

- Дивно, зазвичай я просто душа компаній і всім подобаюсь.

- Тоді зійдемося на тому, що в мене поганий смак і закінчимо цю розмову. - щось він дійсно вивів мене з мого такого заколисаного спокою.

- А чому ви так думаєте? - вчепився він в моє необачно сказане слово.

- Я можу сказати все, що ви захочете почути, якщо ви нарешті завершите зі мною розмову по душам.

- Може по душам поговорити мені якраз і хотілося. - я слідкувала за його губами середнього розміру, чітко окреслені, верхня губа ледь підіймається до центру, його кривенькі зуби мене таки притягували, захотілося дізнатися, які вони на дотик. Від моїх же думок мене пересмикнуло.

- Ярослав Павлович у мене досить дрібні бажання, закінчити свою роботу, якомога швидше і краще. Все інше мене не цікавить.

- У вас, що було якесь нещасне кохання і якесь падло розбило серце, що ви тепер тільки працюєш? - від його запитання я здригнулася.

- Ярослав Павлович я ж не лізу у ваше життя. Не розповідаю вам своє бачення тієї ситуації, що в десь там тусується ваша дружина, а тут усі знають, про ваші відносини з продавчинею в продмазі, навіть мене уже в це хтось встиг посвятити. - слова впали швидше ніж я встигла подумати. Я думала він розлютиться і вже навіть приготувалася до цього.

- Ах, он в чому справа. - з якоюсь іронічною посмішкою відказав він. - Моє блудливе життя зачіпає ваші високі моральні устрої.

- Ярослав Павлович ви, що знущається? Мені не має діла до вашого життя. І я не хочу більше з вами розмовляти. Я хочу закінчити проект і повернутися до свого життя. - ця дурнувата розмова чимось нагадувала мотив з дня бабака, одне і теж.

- О, нарешті хоч якась жива емоція. Гнів,- він скривився, - але теж добре. - я трагічно скривилася після його слів, теж мені лікар душ знайшовся. - Галина Іванівна до речі запрошує вас до нас на вечерю.

- Дякую. Та я щось втомилася і краще буде, коли повернуся додому і відпочину.

- А Галина Іванівна старалася, півдня простирчала на кухні, змусила мене накупувати купу продуктів. І чекає, що ви прийдете. - Спокійно сказав він і тепер я буду повною скотинякою, коли відмовлюся йти на вечерю.

- Гаразд, тільки не надовго. - видавила з себе, а він так зверхньо посміхнувся, що мимо волі мої щелепи міцніше зімкнулися.

- Тоді поїхали. Сьогодні все таки п’ятниця, робочий день, як годину вже закінчився. А відпочити зможете завтра. - піднявся він з-за столу. Мені нічого не залишалося, як піднятися і піти слідом. Він відкрив дверці своєї машини, і я поскрипуючи серцем і зубами сіла на переднє сидіння. Ярослав Павлович досить рвучко рушив з місця від чого я покосилася на нього і пристебнула ремінь безпеки. Але того знущання йому показалося замало і він включив музику, рок, старий добрий рок, Nirvana — Smells Like Teen Spirit. Щось в пісні було, я теж відчувала себе дурною і заразною. Може дійсно з вимкненим світлом все не так небезпечно? Інакше, як можна пояснити те, що я чомусь в машині Ярослава Павловича і їду до нього додому на вечерю? А з іншого боку, чого я чим заморочуюсь ? Ну, повечеряю, і що? Кінця ж світу не буде. Не звертай уваги, прямо для мене звучать слова. Тепер я ще й в словах пісні шукаю сенс свого життя. Незадоволено скривилася я.

- Про що задумалися?

- Про Курта Кобейна. - він округлив очі і покосився про мене.

- І що ви думаєте про Курта Кобейна?

- Що він прожив 27 років, записав 5 альбомів, вижив після декількох передозувань героїном і покінчив з життям одним вистрілом.

- Ви шанувальниця рок-музики?

- Я слухаю все, що мені здається їстівним, немає одного жанру, якому я вірна до гроба, іноді це класика, іноді народна музика, лаунж, якщо щось потрібно для фону, рок, щоб збадьоритися, люблю симфонічну музику, диско, фолк-рок, блюз, якщо йде дощ.

- Ого , як все складно.

- А що слухаєте ви?

- Мої смакові пристрасті значно коротші, переважно люблю рок. Той який старий і добрий. Той який новий і який пізнається в порівнянні.

- І як враження від нового? - задала я запитання.

- Двояко іноді здається, що вже не буде нічого класного.

- Життя не стоїть на місці, можливо музика міняється разом з нами.

- Ми старіємо це точно. - на моє здивування відказав він.

- Боїтесь старості?

- Ні, в ящик зіграємо всі, то неминуче. Просто іноді відчуваю, як життя немов пісок сиплеться крізь пальці. А я здається ще не встиг нічого важливого в ньому зробити. Просто постарів. - він був серйозний і це якось зачепило мене.

- А що важливого ви хотіли б зробити?

- Не знаю. Щось від чого б життя не здавалося таким пустим і нікчемним. - після його відповіді я розгубилася. Це якось так пересікалося з моїми думками, що стало не по собі.

- Проти ночі такі філософські думки явно не на користь. - сказала я геть не те, що відчувала в ту хвилину але моє сум’яття було таке відчутне, що потрібно було ще кілька хвилин, щоб я з ним справилася і знову на світ дивилася в ключі - все фіолетово. Самий безпечний настрой з яким можна було жити день у день, який не нищив тебе, не спопеляв, не вимотував, не змушував шукати причини для того, щоб проснутися. Я поринула в себе в свої почуття і навіть не помітила, що ми вже деякий час просто стоїмо у нього біля подвір’я. Коли це усвідомила то повернулася до Ярослава Павловича.

- Це якийсь план, чи ми просто посидимо в машині?

- Ні, ми йдемо вечеряти, - здалося, що він трішки розгублено відповів. Ярослав Павлович вийшов з машини, довелося вийти за ним і ми пішли в дім. Він дістав ключі і відкрив замка.

- А Галина Іванівна, тут не живе? - запізно задала я запитання, коли зрозуміла, що вечеряти ми з ним будемо разом.

- Ні, вона приходить прибирає, готує і йде до дому. А що зі мною на одинці страшно залишитися? Не хвилюйтеся ви не в моєму смаку. - пробурмотів він. Ну, нудно хлопцеві, ну захотілося з новенькою панянкою на селі повечеряти, все таки в селі, коли ти знаєш тут кожного до сьомого коліна, тяжко знайти свіже лице. Тут же склала я для себе пояснення незрозумілого бажання зі мною повечеряти. Але стіл дійсно був накритий. Де була ванна я запам’ятала ще з першого відвідування, тому зайшла помила руки, вмилася, щось здалася надто блідою і ніякою сама собі. Поглянула на себе в дзеркало, ну так радикально краще не стало. А як може стати краще коли тебе від самої себе верне? Ну, якого чорта я тут роблю? Навіщо це все? Вмилася ще раз. Витерла лице. Сердита саму на себе вийшла.

- Я вже подумав, що втратив вас. - єхидно відказав Ярослав Павлович розкладаючи їжу по тарілках.