- О, вам, що чаю принести?

- Я його просто не люблю.

- А ви про гостей подумайте.

- Поки ви до мене не зачастили їх і в помині не було.

- У вас взагалі совість є? - звів він до купи брови.

- Звичайно в квартирі на поличці лежить разом з вірою в людяність.

- Ваш сарказм почутий, але не зрозумілий.

- То кава чи вода з криниці? - люб’язно уточнила я.

- Каву. Галина Іванівна пирогів своїх передала, з капустою, грибами, м’ясом і чимось там солодким.

- Передайте мою подяку.

- Починаю думати, що вона не така вже й не права з нидінням, що ви з голоду помрете.

- Не перебільшуйте. - тяжко зітхнула я, поставила дві чашки з кавою, дістала пиріжки, вони дійсно пахнули смачно. Рот наповнився слиною, вхопила один, надкусила, ум, з капустою, з насолодою зажувала.

Те, що будівельники це особливі люди я знала завжди. От від тих пір, як я мала нещастя зробити перший ремонт. Люди робили, старалися, а результат вікно перекошене, підлога нерівна. Під час моєї роботи з цими людьми я стикалася частіша, тому історія, про те, як вийняли вікно, впала стіна навіть не дивували. На майданчику мене не було два дні, довелося їздити дивитися на обладнання. Тепер же ж я стояла і дивилася на рівнесенько залиту бетонну підлогу і ніяк не могла в своїй голові скласти, по проекту тут мав бути приямок, а я його тут не бачила, а проект то я вже пам’ятала на пам’ять, з закритими очима уже могла б його відтворити на папері. Тому я з печаллю в серці розглядала цю гладесеньку поверхню, не розуміючи, як тепер будівельники будуть приямок робити. Моя уява зробила кульбіт і розпласталася об жорстоку реальність, зайшлася в істериці і почала битися головою об стінку від побаченого прояву важкого ідіотизму. На важко дихаючого виконроба, який витирав піт з чола і дивився на мене, як на інквізитора, що прийшов на шабаш відьом, я як мені здавалося дивилася спокійно, хоча моє праве око трохи нервово сіпалося. Нерви все таки ні до чорта.

- Юрій Степанович, от поясніть мені, ось на цьому місці, - і я тикнула в те саме місце пальчиком, так для наглядності, - по проекту має бути приямок, а де він?

-А?!..- Юрій Степанович задумався, потягнувся до проекту і кілька хвилин його так вдумливо розглядав. І після того, як у нього засмикалося око, я навіть запідозрила, що він таки розуміє, оті креслення. - Сергій? - зично заволав він. Кремезний чоловік відірвався від розкручування дрелі і пішов на зов. Вальяжною ходою підійшов і вилупився на Юрія Степановича. Той в свою чергу почав тикати на проект і виясняти, а де приямок?

- Так…це..якось….то …а ми його того…- від незрозумілого бурмотіння даного Сергія, я трагічно закотила очі, розуміючи, що ми тут знову щось перероблятимемо і коли це свято життя закінчиться, навіть ангелам невідомо. Я відчутно заскрипіла зубами, виконроба перекосило. Серед його наступний палкою промови я звісно зустрічала знайомі слова, але не всі.

- Так……..рогате, щоб тебе чорти в пеклі смажили…..безруке…………….дурбило………йолоп дебілкуватий ……………….не знаю як……..кропиву тобі під хвіст…………та це лайно…….однорукі ……чумички недороблені…коновали обкурені…..биндюжники контужені ……оце щоб було перероблено…..жевжики безголові……..

Далі я вже вирішила пощадити свою зміцнілу, загартовану психіку усіма негараздами від таких одкровень виконроба. З майданчика я повільно задкувала, поки не натикнулася спиною на щось живе, підскочила від несподіванки.

- Що тут відбувається? - з інтересом на кучу малу подивився Ярослав Павлович.

- Виробнича нарада. - бадьоро відчиталася я.

- З приводу? - округлив він очі.

- Невірно прийнятого рішення не заглядати в проект, а зробити так,щоб було рівно.

- А. Тоді не будемо заважати такому натхненному поясненню. Кави не бажаєте?

- Дякую. З задоволенням.

- Тоді пішли, я знаю де її тут взяти. - пошепки сказав він.

- Що за таємничість? - прошепотіла я.

- Так, точку ж відкриють, а хто ж працювати буде.

- Тоді зрозуміло. - і хоча в моєму плані такої каво-паузи не було, та і приямок в плані був. Тому на каву я зголосилася легко. Правда далеко ми не відійшли, коли я побачила, як дві жінки, одна пожила, інша молодша, але певно донька старшої жінки, бо вони були схожі між собою тягнули невисокого худого чоловіка, який без ентузіазму впирався тому дійству. Від побаченого я завмерла на місці, тільки відкрила і закрила рот в німому запитання. На Ярослава Павловича побачене зовсім здається не справило враження, але він оглянувся на мене, коли я спинилася, перевів погляд на вражаючу трійцю.

- Знову Йорика вішати потягли, - хмикнувши прокоментував він. Моя щелепа з клацанням впала донизу.

- Що?

- Та не хвилюйтесь , то в них часто таке.

- Що? - не змогла я видавити з себе щось більш змістовніше.

- Ну, то його дружина та теща. А він ще той затійник, так що все село знає, що час від часу жінки його тягають в лісосмугу вішати. Але ж до сих пір то не повішали. - з даною філософською думкою, розвів він руки. Я похлопала очима.

- Як це вішати? Ви жартуєте?

- Та, ні. - якось розгублено відповів він.

- Але це ж жива людина?! Як можна таке робити?

- Та не хвилюйтесь так. Все буде добре.

- А якщо не буде? То що? Всі отак будуть стояти і дивитися?

- Ну, Йорик себе в обіду сильно не дає. На днях он відмочив був, мама-теща пильно стежить за своєю красою, тому щовечора наносить крем на лице, так Йорик в банок з кремом надавив крему для взуття. Мама-теща щедро намастила на ніч лице, а вранці було шоу. Репет стояв на півсела і Йорика жінки потягнули на березу вішати. Той вже звик, так собі волочитися.

- Я трохи в шоці. А вони взагалі там усі нормальні? Чи може все таки людям потрібна медична допомога?

- Емілія. Ви якось надто сильно це все берете до серця. Простіше треба бути. Так вони живуть. Йорик до речі в мене на роботі працює і повірте мені він нормальний, та й зарплатню таку має, що вони явно не бідують.

- То якось дивно, що серед білого дня, людину вішати тягнуть.

- Ну, ніхто ж його поки не повішав.

- Все, аргумент убивчий. Я зрозуміла з своїм уставом в чужий монастир не ходять. От дивишся село, як село, а копнеш, так Твін Пікс відпочиває.

- Ну не перебільшуйте. - видавив він з посмішкою. - Як у вас справи?

- Практично, як у ломової коняки, поцокаю копитами он після обіду до адміністрації. - Ярослав Павлович щось булькнув довелося оглянутися на нього, а він закашлявся. Бідолаха, схоже від сміху подавився.

- Емілія і звідки у вас таке красномовне порівняння?

- О, ви ще не знаєте, як я проклинати умію. - похмуро буркнула я.

- А що прокльони діють?

- Та аби ж то. - з долею розпачу відказала я. - Бігають он усі козлячі морди, як ні в чому не бувало. А шкода. А то наслати б на людину прокляття поносу і сидить собі тихенько та «добра» людина і нікому не заважає.

- Та ви кровожерливі. А прокляття то у вас дійсно страшні . І чим же вам ті «добрі» люди не вгодили?

- Та є трохи в нас тієї печальки і кінця краю тому не видно. І що саме сумне вона живе в кожному з нас. Бо кожен якоїсь миті махає на все рукою і йому стає просто байдуже, далі той клятий принцип моя хата з краю. А все ж просто кожен має робити свою роботу і не робити того, що не має робити. А у нас усіх щось перевернуто з розуміння, що таке добре і що таке погано. Взагалі якась дурня в головах робиться. Всі хочуть жити добре, але ніхто нічого не хоче робити. Той, що щось робить піддається ганянням як з сторони державних органів, так і від людей, ні ну тут ясно, ми були такі з ним як усі, а тепер бач, він бізнес відкрив, то ж його швиденько треба струсити і повернути в той стан до якого всі звикли.

- Щось у вас важкі думки зранку. Скажу вам так, той хто хоче чогось досягти, він йде до своєї мети, попри всілякі перепони і він досягає всього запланованого. Гулу голосів, хто там і чим там незадоволений він просто не чує. Це просто день у день важка, наполеглива праця. Все інше дешеві відмовки. Що щось там держава недодала, не подбала, ну дитяче лепетання. Ми всі знаємо де ми живемо. Це Україна. Хочеш, щось отримати піди і зроби, а не тиняйся по куткам в очікуванні манни небесної.