- Панове доброго дня! - привіталася я з ходу.

- Емілія …

- Просто Емілія. - спинила я його. Прошу в кабінет. - і я рішуче пішла до свого кабінету просто фізично відчуваючи, що як дурно пахне моє взуття. - Прошу сідайте. - Поки ми всі всілися, розшаркалися в обміні люб’язностей та візиток я зняла туфлі і акуратно спробувала відсунути їх поближче до вікна, не перестаючи при цьому люб’язно посміхатися і активно кивати головою. А далі почалися перемови я хотіла нижчу ціну, вони відповідно дорожче продати. Вічна тема виробника та споживача. Наша розмова якось заходила в глухий кут, поступатися в ціні мені не хотіли. З милою посмішкою я піднялася і пішла до шафи, на їхній здивований погляд щодо моїх босих ніг, зробила вигляд, що так і треба. Подумки вилаялася, що забула взутися. Я принесла з 10 зразків конкурентної продукції. Розклала на столі.

- Тоді давайте розберемося чим ваша продукція краща за дані зразки. - Чоловіки переглянулися. - Моя задача придбати товар з найкращим поєднання ціна/якість. Я відкрита до переговорів та до огляду нового товару. До виробників у мене не надто драконівські вимоги, тому готова розглянути товар навіть початківців на ринку.

- Ну, вони не відомо як зможуть виконувати взяті на себе зобов’язання, а ми все таки компанія з іменем, з досвідом.

- Але світ динамічно змінюється, тому не варто так з ходу відмітати усі нові варіанти.

- Ну, на словах то звучить добре, але на ділі все не так може бути райдужно. Тому, що має бути все чітко вивірено та прораховано, постачальники мають не підвести і привести якісну сировину, виробництво має працювати без збоїв і ще масу нюансів, про які новачки можуть ще навіть не знати. - заперечив мені один з чоловіків. Я зітхнула, схоже ці переговори будуть на довго. Їхня продукція мені цікава, але тільки за умови адекватної цінової пропозиції.

До кінця тижня я була вижата, як лимон. На додачу обід я безсовісно пропустила, в животі бурмотіло від голоду. А ще планувала заїхати подивитися, що там будівельник наробили, за прожитий день. Сил вже просто не було, сіла в машину, посиділа декілька хвилин. Все таки будівельників було страшно залишити без нагляду, тому зібралася з волею і поїхала на об’єкт.

Робота в’яло робилася, будівельники тинялися чи то в очікуванні другого пришестя, чи то дива, чи то, що воно само собою якось зробиться.

- Доброго дня!

- Доброго дня! - недружно прогуділи вони.

- Як справи? Як стіна плачу? - відразу наступила я на болючий мозоль.

- Та, якось робимо. - простогнав один з них.

- А чому вас тільки двоє? - проявила я далі неймовірну цікавість.

- Ну, теє…Володька казав, що у нього грип…- пробурмотів Олексій.

- Ага, ну не скаже ж, що то бильце від дивана. - заржав Толік.

- Не зрозуміла. - чесно сказала я.

- Ну, то…просто Володька, коли він вип’є стає просто, як худоба, тобто тільки мичить, а дружина у нього трохи…- Олексій страждав у підборі слів.

- Та вгашена вона не трохи, - не втерпів того пояснення Толік. - то таке стерво в образі янголятка,від якого чорти в пеклі відмовилися. Ну і колотяться один з одним, то Володька її ганяє, то вона його.

- Дякую, то вже зайві подробиці чужого сімейного життя. Але ви взагалі збираєтесь закінчити цей побіденний об’єкт?

- Так. - несміливо відказав Олексій.

- В якому році? - видав блазнювання, мій зморений мозок.

- В цьому…- запропонував версію Олексій.

- От про це в понеділок зранку з Івановичем і Ко ми і поговоримо. Чекаю рівно о 9.00.

Вийшла, дійшла до машини, сіла. Втомлено потерла лице і поїхала додому. Організм хотів їсти і спати. Кинула машину в дворі, заповзла в дім. В холодильнику знайшла яйця, приготувала божественний омлет. Нарешті їжа, а то вже почало нудити від голодухи.

За що я люблю вихідні? Ну по-перше можна поспати і прокинутися від того, що я виспалася, а не під дзвін будильника, по-друге звісно починається ла-ла-ла, попрала, по прибирала, поскладала, наготувала, по вчила іспанську і тихесенько долізла до ліжка спати в очікуванні ще одного дня вихідного. І отак, якщо не мати якогось відчуття чогось ціннісного на роботі, щасливого сімейного життя і ще хобі для душі проходить наше життя. Від вихідних до вихідних в перерві між якими є багато роботи. Я розумію, чому люди мають таке тотальне емоційне вигоряння. Високий темп життя, та багато вимог вганяють у відчуття постійного стресу, що в свою чергу приводить до виснаження організму, втрати сил, радості та задоволення від життя. Незадоволення, втома, хронічно поганий настрій, проблеми з здоров’ям. Зміна в цілому ставлення до людей від люблячого, терпимого, уважного до цинічного та негативного. Звісно якщо не мати емоційних сил, тоді вже просто не можливо любити, слухати і люди стають тягарем. Постійне незадоволення своєю роботою та своїми досягненнями. Але що найбільш з усього цього прикре, що сенс купити не можна. І гроші за які ми так наполегливо працюємо нічого не дають, якщо на своїй роботі страждати від порожнечі та відсутності сенсу. Гонитва за кар’єрою, визнанням оточуючих та їхньою любов’ю вартує великих зусиль і викликає постійний стрес, що знову ж спустошує нас. І вигоряємо ми до гірки попелу. Вигоряння - це той рахунок, який ми платимо за довге відчужене ставлення до життя. Тому так варто вчасно задавати собі запитання, для чого я це роблю і чи подобається мені те, що я роблю. Тому на вихідні я задавала собі ці питання і списала пів щоденника у пошуках відповіді. Але здається якогось порозуміння між собою я знайшла.

З Ярослав Павловичем ми зустрічалися рано і в полі. Мені від нього був потрібен один підпис, тому довелося його відловити. Знайти його було легко, тільки один його джип стояв посеред дороги, що йшла через поля. Я вийшла з машини і пішла до нього.

- Доброго ранку! - відкрила двері і привіталася. Він саме відкручував пляшку з кефіром, якось неакуратно смикнувся і великою білою плямою кефір розплився в нього на штанах.

- Бачу ви дійсно раді мене бачити. - пробурмотіла я.

- Що? - перевів він шокований погляд з плями на штанах на мене.

- Вибачте, в таку дику рань мій мозок ще не вмикається. - тут же усвідомила кому і що я сказала, дістала з сумки мокрі серветки і простягла їх йому. Він беззвучно відкрив рот, закрив взяв серветки і почав терти пляму. Після чого почав несподівано сміятися.

- Не маєте ви нічого святого. - пробурмотів під сміх.

- Це ви даремно до багатьох речей я відношусь з належним пієтетом.

- Це ж до яких?

- Старий добрий рок. «Зоряна ніч» Вінсента ван Гога, «Мона Ліза» Леонардо да Вінчі, плани Ілона Маска по колонізації Марса, та багато інших важливих речей, які змінюють погляд на життя.

- Кожен раз твої одкровення дещо піднімають і гепають моє таке миле і скромне сприйняття життя.

- Чим же вони вас так бентежать?

- Нерозумінням, що ви видасте наступного разу.

- А ви відносьтесь до цього, як до стимулювання розумової діяльності, нове оточення, нові запахи, нова дорога, нестандартні відповіді, от наприклад на запитання «Як справи?» можна придумати десятки різних фраз, відмовляйтесь від стереотипів, новий темп роботи все це чудово стимулює роботу мозку та тренує пам'ять.

- Тобто я ще й ідіот. - якось недобре покосився він на мене.

- Ну, я такого не говорила, але якщо ви відчуваєте брак знань, умінь і розумінь то ніколи не пізно повчитися.

- Ви мене лякаєте. - пробурмотів він.

- Не переймайтесь. Взагалі у словах захована велика сила.

- Наприклад?

- Наприклад можна сказати, що у вас на тарілці стейк, а можна сказати правду, що це смажений шматок дохлої корови, убитої на бійні струмом. Дякую, за зустріч. Та я маю їхати. А у вас тут ще поле не ходжене…

- А то слушна думка. - знищуючи мене поглядом пробурмотів він. А я прямо з швидкістю нічної фурії вислизнула з його машини.

День явно не заладився зранку. Ці корисні державні органи зведуть мене до пекла. Я була заведена до межі, а всього лише цілий день провела спілкуючись то з одним то з іншим і все я здатна на вбивство. З доброї, чемної, милої жіночки якою я в душі являюся я перетворилася на хиже створіння з слиною, що капає з рота і з жагою вбивства в очах. В принципі відчай я майже не виявила, просто кілька разів приложилася головою об стіну, бо зрозуміла, що ще трохи я поспілкуюсь з цим товстим коротуном з адміністрації і я власними руками задушу його, освою магію смерті воскрешу і ще декілька разів приб’ю. На роботу я приїхала ще з дещо смикаючим оком і кровожерливими думками. Відразу вирішила зайди на буд майданчик, якраз була в стані поспілкуватися з будівельниками на одній з ними мові. Кинула машину і пішла пішки все таки за вбивство є стаття, а я ще в тому стані афекту. Хто його знає, чим мене там зустрінуть будівельники, від гріха подалі бажано трохи заспокоїтися і підготовитися до найгіршого, наприклад, що вони там рівняли стіни і в них впала стіна. Та дійти до майданчика мені не дав натовп людей на чолі з Ярославом Павловичем. Ярослав Павлович в кращих традиціях Челентано з «Приборкання норовливого» танцював, правда не в чані з виноградом, а біля корівника. Від побаченого зупинилася і трохи потерла лице, сподіваючись, що то витівка моєї уяви. Ні. То так і є. Просто побачене, як казав Ярослав Павлович, порвало на дрантя моє світосприйняття, а зокрема і сприймання самого Ярослава Павловича. А веселощі чи що б це не було набирало обертів.