- Ярослав Павлович, та зрозумів я все зрозумів…ну, чого ви так рознервувалися, все зараз виправимо. Ви це, може додому, а ми тут все зробимо так, як ви кажете. - бігав навколо нього худющий хлопець і відчайдушно причитав. Ярослава Павловича, щось трохи заносило на ногах. Вірніше він був п’яний в дим і стелився низенько - низенько. На тираду юнака він весело розсміявся, заперечливо похитав головою.

- Та я просто млію… - з диким натхненням в очах від якого і я затурбувалася проникливо мовив він. - Та, ні. Тепер я смішний і п’яний. І ми таки з вами наведемо лад. - розвів він руками.

- З якого приводу концерт? - пошепки запитала крайню жіночку.

- Так гості зранку були, друзі приїздили. - сплеснула вона руками.

- І часто у вас гості бувають?

- Вкрай рідко, зате з розмахом. - пожалілася жіночка.

- Ну, так такого я ще начальника не бачила, а от чи мені то потрібно бачити то ще велике питання. - пробурмотіла я до себе.

- Ярослав Павлович, ну будь-ласка, ходіть додому. - в голосі юнака звучав відчай.

- Дівкою своєю крутити будеш. - рявкнув Ярослав Павлович юнакові. - А ми перевіримо далі, мої мріяння про чистому в будинках. Я ще диско зможу відтанцювати, тому краще музику зроби голосніше. - огризнувся він і зробив гучніше музику. Після цього народ зробив відчутний крок назад, а я вирішила піти і зайнятися роботою і потихесеньку висковзнула з натовпу. І пішла до носіїв найбільш шанованої та почесної професії - будівельників, принаймні так було раніше. Перше, що в мене не вийшло це відкрити двері на майданчик. Ручка на дверях була прикручена навиворіт, я декілька хвилин розглядала то диво. Зрештою набрала номер виконроба, виклик йшов, трубки ніхто не брав. Повернулася спиною до дверей з злощасною ручкою і стала по дверям ногою стукати. Звісно коли двері відкрилися я мало туди не завалилася, що м’яко кажучи не добавило мені доброго гумору.

- А давайте з простих питань. А що це з ручкою? - хоча я і старалася говорити спокійно та рев в моєму тоні явно проривався.

- Та, то Толік…- промямлив один з робочих. - Ми, то виправимо, просто ручки більше не було.

- Та ви що? - сарказм з мене так і просився на волю. - Якого лиха …..ця бісова ручка…..була…..прикручена …..отаким …….макаром? - перейшла я на більш зрозумілішу мову.

- Ну, то просто ….так вийшло.

- Універсальне виправдання. Воно само, так вийшло. - я потерла лице. - А де виконроб?

- Ну Івановича сьогодні немає. У нього корова за бугаєм. - моя щелепа повторно за сьогоднішній день впала до низу. І знову виникло бажання побитися головою об стінку.

- Починаю думати, що вас простіше звільнити, аніж щось з вами робити. То корова, то теща, то обід, то вечеря, то день народження. - пробурмотіла я. - А що окрім ручки ви ще сьогодні зробила? - проявила я не слабкий інтерес.

- Ну, так ми ото зробили. - показав рукою фронт сьогоднішньої роботи роботяга. Подивилася, оцінила.

- А ви не знаєте де тут рушницю можна купити? - запитала я.

- А ви що ж полюванням захоплюєтесь? - ожив Толік з питанням.

- Ідіот - хлопнув йому під затильника більш мудріший колега. - Емілія та ви не засмучуйтесь так. Ми все зробимо в кращому вигляді.

- Отже так, шановні, ми зараз з вами виходимо разом, ви робите так, щоб я могла закрити будмайдачик і ми з вами на тій оптимістичній ноті прощаємося.

- А як же робота? - здивовано глянув на мене Толік.

- Робота не вовк, і її можуть зробити інші.

- А ми?

- А ви йдете до дому, де вас корови за бугаєм чекають.

- А?

- Хутко звідси. - рявкнула я. І вони таки зібралися і вийшли навіть змогли закрити двері і віддали мені ключі. Ключі я забрала і пішла до машини. Сіла в машину. Щось мене відчутно теліпало. Цікаво, що на вулиці нікого не було. Традиційно в село втікають від того божевілля, що тримає тебе в постійному напруженні в місті. Ось тобі і втеча від міської метушні, та постійного стресу. І мені не хочеться нікого вбити. Але в машині ще краще посидіти. Відхилилася на кріслі, закрила очі і почала медитацію. Море, як же я давно не була на морі. Коли ці лагідні хвилі набігають на ноги, а під ногами чистий пісок. Шум прибою, а там десь в далі білою цяткою літає чайка. Відчуваю цей незрівняний запах моря. І мені спокійно та затишно. Море, а ще краще океан і малесенький острів , бажано безлюдний. І закриваю очі і відчуваю воду, чую десь там в глибині острова водоспад. І я не поспішаючи пройшовшись по берегу, рушаю в глиб острова по зеленій травичці, що вкриваю землю йду до цього прекрасного водоспаду , я вже чую як шумить вода…і чорт шум здається я чую вживу. Я здригнулася і підняла голову від керма, до якого я притулилася в надії знайди точку рівноваги в собі і просто бажання жити і щось робити далі.

- Емілія? - кривився Ярослав Павлович заглядаючи до мене в салон машини. І нікого більше не було поряд.

- Ярослав Павлович?

- З якого приводу убиваєтеся? - Ні, я таки вражена його спостережливості, чи то може в мене все так ясно великими буквами було написано на лиці?

- Нічого такого, що не можна було б вирішити.

- А по вам не скажеш. - з сумнівом розглядаючи мене похитав він головою.

- Ну, по вашому вигляді теж не скажеш, що у вас все добре.

- Я всього лише небритий. - скосивши очі на свій зовнішній вигляд резюмував він.

- І трохи п’яні. - закінчила я за нього.

- І трохи смішний. - кивнув він головою.

- З якого приводу свято?

- То не свято. - похмуро буркнув він.

- З якого приводу туга?

- У вас що варіанти заготовлені на усі можливі випадки?

- Ні, то суцільний експромт.

- Відкриваєтеся з сторони багатогранної особистості.

- Та, що ви я маленький сіренький горобець, якого навіть не видно.

- Ага, знаєте, коли у вас прорізуються зубки акули , то мені навіть страшно того горобця уявити. Так, чого ви тут побиваєтеся? - різко перевів він розмову.

- Іноді мені не хочеться бути мудрою і розсудливою, а хочеться прибити деяких відразу, щоб не мучилися і не мучили ідіотизмом інших. - І тут Ярослав Павлович присів прямо на землю біля машини і дістав з карману пласку пляшечку.

- Будете? - подивилася на нього з сумнівом, проте, простягнула руку і взяла пляшку. Зробила сходу такий нормальний ковток і закашлялася від палючої рідини.

- О, чорт, що за гидотна?… - скривилася я, а він весело розсіявся.

- Віскі. Витримане у дубовій бочці 12 років.

- М-да? Ні в чорта в цьому не розуміюсь.

- Ну, так було написано на пляшці, що мені презентували. Насправді я теж ні в чорта в цьому не розуміюсь.

- А я то думала, що ви ранок починаєте з Дом Періньон.

- Ранок я починаю з кашки та чаю. - ображено пробурмотів він.

- Ну сьогодні по вас не скажеш …- з сумнівом по зирила на нього.

- До мене приїздив давній ворог. Довелося пити. - вкрай спокійно пояснив він.

- А, ну вороги вони саме для того і створені.

- То особливий ворог. З такими ворогами і друзів не потрібно.

- А чого тоді вороги? - задала я запитання роблячи ще один ковток, пішло до речі краще.

- У нас є спільні бізнес інтереси і боротьба за них ведеться не на жарт. Тому другом моїм він не буде. Та й стресу так менше, коли правильно оцінювати людей.

- Тобто ви відразу чекаєте від поганого і ніколи в принципі не розчаровуєтесь?

- Ваша варіація теж підходить. - подумавши кивнув він.

- І як з такою філософією вам живеться?

- Спокійно. - розважливо відказав він. - Залишаюсь приємно здивований, коли люди залишаються людьми.

- Та, да. - я зробила ще один ковток і здається він був останній, але на душі було так же гірко.

- Так, зі мною все ясно. А ви чого накидаєтеся?

- День був складний.

- Що складного було?

- Всього по трохи, але складене до купки воно трохи вичортіло.

- М-да? А пішли до мене. Я дістану ще одну іменну пляшку.

- П’янство то зло, але мої нервові клітинки просто штабелями вішаються. Тому, можливо ще пару ковтків було б в самий раз. - він піднявся і простягнув руку мені, ривком підняв мене.