- Пішли? - запитала я, коли він оглядався довкола.

- Чого ж пішли. Поїдемо.

- Я свято дотримуюсь правила, що випив - за кермо не сідай.

- Тю, на вас. Ви що думаєш, нікого не знайдеться, хто з радістю нас відвезе? А я то я можу і продовжити роботу персоналу перевіряти…

- Ярослав Павлович? - як по чарівній паличці намалювався водій Руслан.

- Русланчик, а давай ти нас швиденько додому відвезеш.

- За хвилинку буду. - радісно відрапортував він і кинувся за машиною.

- І часто ви так розважаєтесь? - покосилася я на нього.

- Частих розваг персонал не переживе. - пожурився він. - Так, що вас чекає весела компанія.

- Не залякуйте. - буркнула я, дивлячись, як майстерно розвернув машину Руслан, вискочив з нею та миттєво відкрив двері. Ми сіли. Бажання Руслана спровадити шефа додому просто фізично відчувалося.

- Руслан я наберу, відвезеш тоді Емілію додому.

- Буде зроблено. - козирнув водій, коли ми вийшли з машини.

- Ну, от а ви боялися. Прошу в хороми. Не страшно?

- А що повний місяць і у вас виростають зуби та пазурі?

- А ви на вигляд така жантильна, та правильна ніколи б не подумав, що у вашій голові будуть жити такі брудні думки.

- Невже очікували, що псалми буду співати.

- Коли побачив перший раз, то так і подумав. Зашнурована по саме горло, залякана, що лишній раз страшно було глянути.

- Не знала, що справляла таке враження. - скривилася я від неприємних споминів.

- Хто старе пом’яне…- зійшов він з теми. Та елегантно провів на веранду. - Я зараз повернуся.

- Чекатиму, як дива. - пробурмотіла я вслід йому. Зручно влаштовуючись в кріслі гойдалці. Веранда була гарна, майже така про яку я мріяла, широка в оточенні садочку та квітів з зручними кріслами на які накидані подушки з добротним дерев’яним столом. Я провела рукою по столу. Є в дерев’яних меблів якась своя енергетика, до столу приємно доторкатися, за ним приємно сидіти. Взагалі тут зручно та затишно. Видно, що це одне з улюблених місць господаря. А ще тут неймовірно тихо, чути лише природу, жучків, цвіркунів, пташок яких я відрізняю тільки в примітивному вигляді, тобто голубів від горобців відрізняю, але породи тих же голубів я вже геть не знаю і геть немає комарів.

- Я повернувся. - Ярослав Павлович виклав на стіл тацю, закладену м’ясною та сирною нарізкою, хлібом, зеленню, двома бокалами та пляшкою. Він все виклав на стіл відкупорив пляшку і з вправністю бармена розлив напій. Я взяла бокал за ніжку і навіть понюхала потім трохи пригубила.

- Ну, що за гарний вечір. - Ярослав Павлович підняв бокал, злегка стукнув його об мій і зробив великий ковток. Я подумала і повторила за ним. - То що розкажете, що вас так засмутило?

- Ви не повірите, та говорити, про роботу я зараз не хочу.

- А про що хочете говорити? - з лінивою посмішкою та виразом ситого кота запитав він.

- Про щось легке та не обтяжливе. Про щось надихаюче. Про щось мрійливе. Про щось цікаве. Про щось веселе. - задумливо перелічила я перелік тем.

- Для такої задачки я замало випив. Ні, ну хоча можу пригадати декілька історії бурної молодості. В той час коли наш бізнес мав дикий вигляд, а ми були молоді, амбіційні і намагалися вижити та щось заробити, офіс наш був в такій дикій промзоні, поряд було якесь виробництво від чого влітку страшенно смерділо, взимку був лютий холод і постійно бігали бездомні голодні собаки. Ну місцинка ще та була. Так, от ми отримала наше перше реально жирне замовлення, поставку виконали почали співпрацю. Враз довелося збільшити штат, звільнити головного бухгалтера, ми звісно пересварилися між собою бо ж напруги та стресу вистачало, а розуму, що з тим робити ще не було. Ну, от ми штат загрібаємо лопатою, роботи у всіх уже стільки, що ноги з трудом тягаємо. Ці всі люди ходять і щось хочуть від нас. Повний апгрейд коротше. І тут ми відчуваємо, що довкола нас почалася якась метушня. Ну, як відчуваємо повістки нам всілякі присилати почали, всілякі перевірки враз наплинули. Ми трохи в шоці. Бухгалтера на зраді, особливо нервові почали звільнятися пачками. Замовлення ростуть, штат вимагає постійного росту, всі в з ніг збилися ганяти, ну як говорив один мій знайомий з букв Ж.О.П.А. не можливо скласти слово щастя. І в один чудовий день у нас повні маски-шоу, мордою на підлогу, поки ми тут з ними боролися в бухгалтерії доїдали всю компрометуючу інформацію. Гармидер затягнувся до третьої ночі, виють жінки, бо в них діти, але всі стоять біля стінки, орли в масках переривають усю документацію, кудись тягають наші комп’ютери. Ні, ну тут звісно нарешті і ми знайшли потрібну руку і в офіс знову вриваються міцні хлопці в масках. Шоу набирає обертів тільки стіни тріщать, починається вияснення хто тут більший дурень. Це було десь так:

- А ти хто?

- Сам ти хто?

- Ти мені не хтокай. Звідки взялися? Ну, далі йшла така виразна мова про те, які вони не хороші люди. Коротше просто мед для вух. Правда твої чарівні вуха, ми не будемо тим навантажувати. - покосився він на мене. - З горем навпіл розібралися та розійшлися по домам. - різко скоротив він на закінчив історію. Але, ох і стомили нас тоді ці війнушки. Витиснули, як сік з апельсину. Ми одне, нам інше. Ясно, що святими ми не були, а коли штат різко набирається і не всі процеси ще відпрацьовані то гріхів там, як у козака, по шию. І це довелося прийняти і з цим рахуватися.

- Але ви справилися.

- Вибору не було. Дітей то годувати треба було. - невесело посміхнувся він. - Та то таке.

- А ви молодець. Тут місцеві всі проявляють увагу до мене, то ж я знаю, що до вас вони добре ставляться. Хоча традиційно буржуїв у нас не люблять. А тут ви і сади посадили і поля в порядок привели і роботу дали і ферму з попелу підняли, та навіть дороги по селу робите.

- От як можна в одній фразі і осміяти і похвалити? Іноді ви просто, сатана в спідниці. - з награним смутком відказав він.

- О, насправді я пишаюсь вами. І думаю, що то неймовірно добре, що є такі люди в Україні, які роблять щось важливе. Яким подобається те, чим вони займаються. Які надихають інших людей. Які виважено ризикують, я оглядала ваші поля. - пояснила я на його підняту брову в німому запитанні. - Ви експериментуєте з висадкою нових рослин, які досі ще не були відомі в Україні.

- То раціональний підхід, адже, напевне, що буде важливим в майбутньому ніхто не знає. І не дивіться на мене так, а то здається ваш погляд здатний підпалювати не гірше вибухової суміші. - від його зауваження я зашарілася, бо я щось дійсно захопилася і мене більше зацікавив злам його губ, аніж слова.

- Вибачте. - я поставила бокал на стіл. - Мені певно час додому. - його брови поповзли в гору, потім він прижмурив очі, розглядаючи мене, він підхопився слідом за мною.

- Емілія, я не хотів, вас налякати. Вибачте.

- Все добре. Мені просто дійсно треба йти.

- Та, що добре? Ви труситесь, як хвіст зайця, а я себе почуваю відступником та розбещувачем малолітніх в одному флаконі.

- Не перебільшуйте. Ви дійсно привабливий чоловік у вас досить цікаві риси обличчя та притягальна форма губ. Тому милувалася, та насолоджувалася вином. Але дійсно пізно, а завтра у мене буде вкрай собакуватий день.

- Гаразд. Тоді дозвольте Руслан вас відвезе. Зачекайте 5 хвилин. - в його тоні з’явилися такі злегка прохальні нотки. Ситуацію я зважила, тому кивнула. Ярослав Павлович набрав номер телефону і навіть трохи відійшов від мене. Потім повернувся.

- Я гарно провів сьогодні час. Дякую вам. І вибачте, коли щось не те сказав. Я не хотів вас образити.

- Ви не ображали мене . Я теж чудово провела час. Те, що треба на сьогодні. Тому, дякую вам за чудову компанію. - знову подивився на мене прижмуривши очі, та потім кивнув моїм словам. Руслан і справді приїхав за пару хвилин. І Ярослав Павлович провів мене до машини, посадив і навіть постояв та вслід машині подивився. Руслан покосився на мене, посміхнувся, та говорити нічого не став. Що прямо було не типово. А то поговорити тут усі люблять. Довіз до воріт, прослідкував, як я зайшла в дім, тільки після того, я почула, як він від’їхав. Цікаво, чим відгукнеться така мовчанка? Завтра все село буде судачити о котрій я повернулася і чим займалася? Чи мене чекатиме, щось більш цікавіше? Ладно, будемо проблеми вирішувати по мірі їх виникнення. Буде проблема, буду шукати рішення, а то поки, що все це чиста філософія, з розряду, а що буде, якщо… Варіантів є багато, а голова в мене одна, отже акцентуємося на важливому, а до неважливого справа може і не дійти. Зараз основне спати. Завтра можна буде стрілятися, розбиратися, відстоювати, наполягати і може мене навіть не звільнять. І подумаю про свою стурбовану поведінку, збентежену формою губ Ярослава Павловича я теж іншим разом. А то від такого жестяка в голові можна сповзти з розуму. Такі вже звичні рухи, нагріти води і прийняти якийсь такий душ привели моє сум’яття в норму, тому спати я лягали просто з легкою дозою алкоголю і порожньою, як вакуум головою.