Ранок зустрів головною біллю і тихим бажанням померти просто зараз. Відчуття ненависті до самої себе не надихає на любов до життя, ясна закономірність. Сповзала, прийняла холодний душ, збадьорилася. Заварила каву, трохи пожувала її правда, але нічого очі відкрилися і навіть нудота вляглася. Заглянула в дзеркало, мда , з таким зовнішнім виглядом тільки пугалом на городі працювати, або колектором і борги вибивати, є шанс, що борг повернуть з жалощів перед убогою. Ну, так , а що ти хотіла не дівчинка все ж. Жерти на ніч вино, уже не твій вид спорту. Постогнала, ще раз вмилася і з допомогою косметики намалювали більш менш пристойний вигляд. Все до розп’яття я готова. На роботу йшла пішки, машина моя так і залишилася стояти біля майданчика. Дійшла рівно до степка куди телят прив’язували. Тонесенька дівчина стояла на кам’яному мурі на руках і виконувала неспішні вправи довкола неї стояла в купці худобина і уважно за нею спостерігала. Це видовище було настільки заворожуючим, що я завмерла на місці спостерігаючи за нею і дико хвилюючись, аби вона не впала. Та тілом вона володіла бездоганно і це було на фоні зеленющої трави довкола, сонця, що впевнено займало небосхил таким дивовижним та прекрасним, що просто подих перехоплювало.

- Доброго ранку! На роботу? - поряд мене пролунав радісний голос моєї сусідки, баби Валі, що я навіть здригнулася від несподіванки.

- Доброго ранку! Так, на роботу, просто не змогла від такої неймовірного видовища пройти спокійно.

- А, то наша Аміна. В циркове училище хоче поступати, тренується .

- Просто заворожуюче видовище.

- А, я так бачу уся худоба то теж оцінила. Аміно, корови вже давно в череду пішли. А ти чого чекаєш? Чи будеш на поле гнати? - дівчина миттю стала на ноги і зірвалася з худобою до поля.

- Дякую. Трохи захопилася. - прокричала вона бабі Валі.

- Та, доганяй вже. - злегка пожурила її баба Валя. - Ох, ці дітлахи. Моя Оля теж он пам’ятаю за книжками забувала усе на світі. Поки докличешся…- задосадувала вона.

- Усі покоління так і кажуть, що вони були іншими. - посміхнулася я.

- Та, так і було. У нас було інше життя. Дітей в класі було по 40 чоловік і були ще й паралельні класи. Зараз по всій школі чи двісті набереться, а той ні.

- Ну, так і час і цінності тоді були інші.

- Що є то є. А зараз то й невідомо, що твориться. Новини просто з відчуттям внутрішнього жаху включаєш.

- Ну, я вже почала розуміти, що таке сільський фейсбук. Це коли сидять кілька бабусь і обговорила вже все і всіх і лайнули і дізлакнули.

- Ти знаєш на справді то вже теж якась рідкість. Тому, що нині усі зайняті і не до пліток. У нас щось і садять і доглядають. Ярослав Павлович он по цілком добрим цінам скуповує у селян лишки. Та й село за нього почало нормально жити та розвиватися . Люди стали назад повертатися. Ті ж гроші, що і в місті вони можуть в селі заробити. Заробітчан стало менше, а господарів біля землі більше. Село до життя повертається і мене то не може не радувати. Бо я його ще пам’ятаю з двома комплексами з величезним радгоспом з сітроцехом, кар’єром, а далі стала пустка. Ні роботи, ні зарплати тим, хто робить, ні перспектив, ні майбутнього. Старики то зрозуміло нікуди від землі не подінуться, а дітей шкода було, спивалися масово. Слава Богу, ті страшні часи позаду. Ярослав Павлович слово тримає, пекарню був відкрив, цієї зими вперше будинок престарілих відкрив, відремонтував стару школу і поселив десяток немічних старих, за якими вже й доглядати було нікому. І то добре. Он, баба Параска уже сама й не топила. Заходжу до неї в мороз в мінус 20, а у неї в хаті шибки морозом покриті, бо топить вона через день. Дітей їй бог не послав і от що? Куди їй подітися? Ну, хоч лягай тай помирай на лавці. А так жила цю зиму в теплі, нагодована , про неї дбають. Звісно весною поковиляла до своєї хати. Бо як же вона хату покине. На городі он навіть щось порпається. Воно з старими важко, усі з своїми характерами, подекуди вже й з старечим маразмом, вередують он іноді як малі діти. Але є люди, які достойно зустрічають старість самі духом не падають і комусь не дають ним впасти. З такими людьми цікаво, легко, весело з ними хочеться ще і ще поговорити.

- Так, то я знаю. Ти або людина, що в молодості, що в старості, або ж просто сива скотина. Сивина не робить тебе особливим, робить просто старим. А от все, що було з тобою протягом життя вилазить тоді на повну.

- Що довелося вже зіткнутися?

- Було й таке. Живу все ж не перший день. А чим довше життя тим більше в ньому історій.

- Та, яке там твоє життя? Тобі ще жити тільки починати. Чоловіка доброго зустріти. Дитинку он народити.

- Я вас зрозуміла. - видавила я з себе посмішку, аби закрити дану ще важку для мене тему. -

- Здоровенькі були? Як ваші справи? - заговорила до баби Валі, якась незнайома жінка, що йшла нам на зустріч

- Мені треба вже бігти. - вирішила я швидко попрощатися і уникнути подальшої лекції на тему мого життя.

- Та, звісно в тебе ж робота. Гарного дня. - побажала баба Валя і відволіклася на зустрічну жіночку.

На роботу я прийшла з вкрай засмученими відчуттям. То була певна суміш з мого поганого самопочуття і важким після смаком від розмови з бабою Валею. З таким настроєм на роботу не ходять, з таким настроєм тільки напускати води у ванну, запалювати свічку і різати жили. Зітхнула тяжко. На роботу зовсім не хотілося. Давно у мене такого не було. Та моя робота і не нагадувала цирк раніше. Пройшла до контори, зайшла в свій кабінет, сіла. Відчайдушно потерла лице. Все. Пора закінчувати з нападом депресняку і починати працювати. Я можу. Я справлюсь. Тому, зібралася, увімкнула професіонала і розгребла все. Я отримую зарплатню рівно за те, що вирішую проблеми. Те, що вони вивели мене трохи з себе , то нічого - буває. І зараз я швидко знайду нового підрядника, який закінчить цю прокляту роботу. Образу місцевих я переживу. Нових знайду. Робота має бути зроблена, все інша то емоції. А я раціональна , тямовита та метикувата. Вирішу, закінчу проект та повернуся до свого життя. Така саморегуляція думок і почуттів дала свій позитивний вплив, від життя мене вже не вернуло і я готова була почати працювати. Почнемо з простого знайти нових будівельників. Через вікно помітила, як під’їхав автомобіль і з нього вийшли директор і виконроб. Подальші дії яких було легко передбачити і без пророцтва, побіжать жалітися до Ярослава Павловича. Все таки іноді я ненавиджу свою роботу саме через її підлеглість. Але у вільне плавання я не можу піти. Позаяк не маю ні найменшого уявлення чим далі я б хотіла займатися. І це мене страшенно бентежить. Будь у мене хоч малесенький талант до чогось, чи натхнення до якогось виду робіт, те чим я б бажала займатися до самої пенсії, чи те, що приносить мені насолоду, то давно уже б створила свою компанію і насолоджувалася усіма проблема світу сама. Так, ні ж. Немає ніякого бачення справи, яку я б хотіла робити, мені все так швидко набридає і викликає оскомину навіть, коли за це платять великі гроші, мені до нудоти нудно. Шкода. А могла мати якесь хобі, чи ціль і вперед на вільне плавання. Щиросердечно позітхала я. До нестями заздрячи тим людям, які знають, що вони хочуть робити. А у мене реальність, яка змушує прогинатися і відповідати на дурні запитання, а чого це я прийняла таке рішення, а не інше? Тому давай, збирайся і готуй аргументовані відповіді, чому ідіотів не має бути на буд майданчику. І де взяти нових? До речі про них…набрала номер і довго слухала музику Океану Ельзи. Люблю їх, захопилася і тому на алло, навіть не відразу відповіла.

- Славочка і тобі привіт. Чого такий не привітний?

- Твій дзвінок о 8 ранку жирний натяк, що зараз буде халепа. - пробурмотів мій хороший знайомий підрядник. Ну, як хороший, іноді і у нього щось не ліпиться, але старається все виправити. Тому, по моїй шкалі він в фаворі.

- Не люблю бути такою передбачуваною. - тяжко зітхнула я.

- Ти не передбачувана ти жорстко зайнята жінка, яка телефоную конкретно по ділу, а не поговорити чим геморой лікувати.