- Через якусь потіпаху ми вперше посварилися. Я тебе прошу не плутай постільні втіхи з бізнесом. - сказав на останок Валерій Григорович і вийшов гулко хлопнувши дверима. Я сиділа мовчки, трошки ошелешена від ненависті, від абсурдних звинувачень .

- Я приношу вибачення за цю некрасиву сцену. - сухо видавив з себе Ярослав Павлович.

- Я розумію, що всі люди реагують по різному на неприємні звістки, тому все добре, викликати Валерія Григоровича на дуель захищати свою поругану честь я не буду.

- Тільки ви бліда, як моль. - глянувши на мене відказав він. - Свідомість тільки не втратьте, а то я уявлення не маю,що робити з вашим тілом.

- Умієте ви все таки підібрати слова,щоб виразити свою турботу. Не хвилюйтесь, я в порядку. Я не впадаю в істерику кожен раз, коли мені хтось щось неприємне говорить.

- Часто кажуть?

- Я ж не сонечко, усіх не обігрію, завжди буде хтось незадоволений та обділений. Але коли хтось достойно сприймає невдачу, та робить з неї необхідні висновки то наша подальша співпраця цілком можлива. Коли чоловік веде себе, як чоловік,а не істерична баба то я готова мати з ним справу в подальшому.

- Мені шкода. Я не думав, що розмова може зайти в таку стезю.

- Мені теж шкода, але то вже було якесь знущання, а не робота. Тому дякую, що підтримали моє рішення. Для мене це було важливо.

- Та знаю я все. Те, що я не вмішувався не означає,що не знаю, що відбувається. І про косяки будівельників все знаю. Це село інформація тут миттєво передається. І про дверну ручку уже анекдоти ходять. З ситуацією справитесь?

- Так, звісно. - запевнила я його.

- У вас є інші підрядники, які візьмуться доробити?

- Є. Я ж теж не перший день на світі живу. - від полегшення, що ситуація розрішилася видала я посмішку.

- То я вже зрозумів, що то дивний світ в якому ви живете. Мені правда здається, що ви як жінка, могли б і вибрати легший шлях отримання заробітної плати.

- Тоді мені не було б так цікаво.

- То ви навмисне шукаєте труднощів?

- Ну, для того, щоб мати відчуття щастя від добре виконаної роботи кожна наступна задача має бути трішки важча аніж попередня. Інакше тоді якось втрачається сенс того власне життя, а робота стає нудною і одноманітною. Тоді в цілому люди починають скаржитися на неї і виконувати, як важкий обов’язок, який дає змогу утримувати себе і родину. А я люблю відчуття куражу, азарту і кайфу, коли чорт забирай ти все ж це зробив. - Ярослав Павлович на диво уважно слухав потім на його губах з’явилася така легка посмішка.

- То он воно яке те оптимістичне мислення. - піддів він мене.

- О, так воно таке. Завжди вірить, що склянка наполовину повна. - у Ярослава Павловича задзвонив телефон він з незадоволенням покосився на нього. - Поговоримо пізніше. - швиденько відкланялася я і вийшла. Відчуття полегшення від вирішення ситуації було просто велетенське. І в свій кабінет я поверталася до неможливості задоволена. Я все ж вже налаштувалася, що мені не дадуть змінити підрядника і будемо ми мучитися з ним і надалі. Але все вирішилося , зітхнула з великим полегшенням, мої руки ще трішки тремтіли, тому вирішила зробити собі чай, сподіваючись, що він розжене той внутрішній холод, який мене оповив та й за одно заспокоїтись допоможе. Бо справ у мене було ще багато. А несподіваний захист Ярослава Павловича був приємним і гарячою хвилею задоволення розбігався по жилам і давав дику впевненість, що все буде добре. До роботи я повернулася в піднесеному та доброму настрою. І день у мене пролетів легко і добре.

- Емілія! - в дворі щодуху волала моя сусідка. Я смикнулася і розлила каву. Чортихнулася і пішла на цей поклик сирени. Моя з біса активна сусідка стояла не сама, поряд неї стояв красень хлопець .

- А я вже переймаюсь чи не сталося чогось. Зву, зву а тебе немає. Ось Володика покликала.

- Та все нормально. - трохи розгубилася я від її напору і Володика, який при його зрості під два метра якось маявся і цнотливо ховав руки в кармани. - А що сталося? - додумалася я запитати причину такої підвищеної уваги до моєї скромної персони.

- Та, дитинко все нормально. Я по сусідські вирішила зайти, покликати тебе на пиріжечки з печі щойно витягнуті. А ти не озивалася. Та я бог знає що вже вигадала собі. Та й часи у нас зараз не спокійні. Всяко може трапитися. Он Іванівну якось її 5 річний внук закрив у льох то добре, що то я вчасно помітила, а то невідомо що було б. Ну, якщо все добре то пішли до мене на пиріжки. Я їх он і Володику обіцяла.

- Та я дуже дякую…

- Емілія, я ж від усієї душі. - не дала закінчити вона мені мою ввічливу відмовку. І я тяжко зітхнула, змирилася з долею у вигляді сусідки, закрила двері. - Ти знаєш у Володика у нас золоті руки. Він у нас електрик. То може тобі що треба то не соромся звертайся. Володик безвідмовна людина.

- Дякую. Та поки на диво все працює. Але я буду мати на увазі якщо щось. - як мені здалося з м’якою посмішкою відповіла я.

- Ти не поспішай з відповіддю. В хаті то старенька проводка. - не злізла з мене моя чудова сусідка.

- Доброго вечора дядя Саша! - привіталася я з сусідом, який саме щось сидів і посилено майстрував.

- Привіт! Що тебе спокусили на пиріжки? - покосився він на Володика.

- Просто так, що не сила була відмовити.

- Ну проходьте. Пиріжки моя Катеринка готує краще за всіх на селі.

- Та буде тобі. - мило зашарілася Катерина Григорівна. Я і моргнути не встигла як уже сиділа за столом напроти мене сидів Володик.

- Володик у нас теж такий зайнятий, що немає як пошуком дружини стурбуватися. Але молодому чоловікові без дружини неможна ніяк. Он ми з Сашком прожили весь вік і так чудово у нас то вийшло. Ну ви поспілкуйтеся, а я зараз повернуся. - і виваливши цю всю чудову інформацію вона просто гірською кізочкою зникла з кухні. Перевела погляд на Володика. Це що мене щойно пробували звести з цим милим хлопцем? Ну, сусіди?

- Володик це Володимир?

- Так. - кивнув хлопчина. Видно від такого сватання він почувався ще більш не зручніше ніж я.

- То як ви вирішили стати електриком?

- Емілія, а давайте не ти. А то мені так незвично. На роботі мене так ніхто не зве. Та й в селі всі ще пам’ятають як я під стіл пішки ходив. - славно зашарівся хлопчина.

- Добре. То що спонукало тебе стати електриком, а не трактористом чи ветеринаром?

- Мені то подобалося ще з дитинства. Я міг щось розібрати за що відгрібав від батька і те що не працює зібрати наново. Так я почав спочатку старі поламані радіоприйомники складав, а потім телевізори правда вони не завжди працювали. А потім після школи пішов вчитися на інженера електрика. - якось вкрай нудно розповідав він свою небагату біографію. Вирішила якщо я вже мучусь то хоч поїсти треба. Дістала пиріжка вкусила. Таки справді смачний. Запила компотом, що тут же стояв на столі. З пиріжком подальша історія навчання у вузі Володика уже не здавалася такою марудною.

- Тобі сподобалося вчитися. - іноді я вставляла необхідні репліки, щоб підтримати видимість діалогу. - А чим захоплюєшся? - як тільки він видихнувся задала я наступне запитання. - Хобі?

- Рибалку люблю. Гриби збирати. На гітарі граю. Люблю щось змайструвати своїми руками. - озвучив він свої захоплення.

- О, то ти талановитий. - і я ще отримала історію про всі його явні та приховані таланти і як він ними розпоряджається. Про те як він сам своїм руками змайстрував дрона. Я перейнялася. Хороший він хлопчина. Дай боже, йому гарної дівчини та доброї тещі. І наїлася пиріжками.

- Володику у мене ще багато роботи на сьогодні. Я певно піду. Була рада знайомству.

- Як підеш? - від його питання я дещо завмерла на місці.

- Ногами додому. - бовкнула я перше що спало на думку. Хлопець знітився і я відчула себе бездушною скотинякою. - Вибач, але у мене дійсно багато роботи ще є.

- А може ми іншим разом побачимося? - навздогін кинув він мені.

- Так, звісно. - я себе ненавиджу. Ну, от навіщо потрібно було це говорити, коли у мене навіть ні на грам немає бажання його бачити?