- А ти що вже йдеш? А як же Володик? - в подвір’ї мене застала Катерина Григорівна.

- Дякую за гостинність. Ваші пиріжки казково смачні. З Володиком все добре. Компот допивав. - відчиталася я. - У мене ще багато справ. То ж мушу бігти. - і я таки бодренько втекла за стіни своєї хати, закрила двері на клямку. Видихнула з полегшенням. Так спроба звідництва сусідки не вдалася, але повечеряла я смачно, підвела висновок свого проведеного часу. Від моєї жалюгідної поведінки і квапливої втечі від потенційного жениха самій стало смішно. Що поробиш досвіду такого в мене ще не було. Навіть не з першого разу доходить, що то мене так з людиною зводять. Та я просто полохлива, як дика лань, ляклива, як заєць, боязка, як сурікат, малодушна, як стара дівиця на виданні.

Тиха українська ніч, полупала очима я на темряву, то якого ж дідька я проснулася? Шурхіт за вікном мене відразу зціпив, я навіть дихати перестала, та розрізнити джерело його походження, як не намагалася не змогла. Шум за вікном припинився, я ще посиділа на ліжку в стані собаки готової до команди фас. Мені було страшно. І здоровий глузд, як не намагався та подавити цей ірраціональний страх не міг. Чого саме я боялася важко сказати, прямої загрози життю не існувало, але хіба то можна пояснити буйній уяві, та неврівноваженим нервам? Змерзла, залізла під ковдру по самий ніс. Коли організм втомився боятися і заснув я вже навіть не втямила. Проснулася, коли за вікном вже було сонечко. Телефон показував 7 ранку. Від нічого страху не залишилося і сліду. І самій над собою було трохи смішно за свій переляк. Ніщо так не бадьорить зранку, як холодна вода. Поставила каву. Сонце так спокусливо заглядало у вікно, що не втрималася і з чашкою виповзла на двір. Прижмурила очі, чорт за такі миті мого життя, я готова терпіти відсутність зручностей, вірніше зручності на дворі. Від рику який я почула я сіпнулася і розлила на себе каву. З жахом покосилася за веранду. По вулиці саме вела теля Катерина Григорівна.

- Доброго ранку Емілія!

- Доброго…ранку! - сиплим голосом відказала я, відійшовши від хати.

- А ти чого така перелякана?

- Там щось є. - невиразно нявкнула я.

- Де є? - з інтересом глянула вона на мене.

- В мене біля веранди. Ричить, або хропе.

- Сашко! - на повні легені рявкнула Катерина Григорівна, що аж у вухах задзеленчало.

- Що? Чого кричиш зранку? - з двору вийшов дядя Саша.

- Там у Емілії, щось незрозуміле, піди глянь. - миттєво обмалювала вона ситуації. Дядя Саша покосився на мене, зітхнув і пішов в двір.

- Що там в тебе? - похмуро запитав він.

- Оце. - зичний храп став тому доказом.

- Хм і хто це там. - уже більш з ентузіазмом подався він вперед. Катерина Григорівна примотала цепок до моїх воріт і пішла слідом. Дядя Саша заглянув у квітник за верандою.

- Мишко, трясця тобі в ребра. - почула я його гучну лайку. - Що притомився та нездужав додому дійти. Вставай давай, уже й так всіх жінок збентежив. - і дядя Саша за шкірку підняв з землі, худющого чоловіка, невідомого віку. - Давай, давай, ще щось цінне простудиш. На гулявся він мені. Топай давай.

- Мені б водички. - видихнуло тільце.

- Он на повороті криниця, тільки відро води витягнув.

- Та на його. - пробурмотіла Катерина Григорівна. - До чого зелений змій доводить. От, вражі діти, так п’ють, наче всю її випити хочуть.

Дядя Саша взяв за шкірку так тільце і вивів з мого двору. Катерина Григорівна окинула мене оком.

- Та чого ти? Бліда, як покійниця. Фу, що я таке говорю. - сама до себе говорила Катерина Григорівна. - Налякало тебе так те мурмило?

- Ні, все нормально. Дякую, що допомогли. Я щось не зрозуміла відразу, що то було і зчинила зайву паніку.

- Та, все нормально. Он у нас Шарік панічно грому боїться. Ну, починає лізти в хату, як тільки двері відкривається, один раз навіть у вікно пробував ломитися. Вечір, дощ, зайшла на кухню молока випити, п’ю, а тут чую такий храп з під дивану, що в мене мало серце не стало з страху. Правда заглянула під диван, а там Шарік, такого хропака дає. Так, що буває. Тим більше ти тут не давно, тобі все нове і невідоме.

- Дякую, підбадьорили. - з посмішкою відповіла я і справді трохи полегшало на душі.

- Ну, добре. То я побігла, а то моє телятко вже замаялося і вже он хвіртку почало обгризати. От, зараза! Та йду вже йду. - і вона відв’язала теля і воно радісно по брикало по дорозі, а я залишилася стояти на подвір’ї. Підняла кружку, яку я непомітно для себе впустила з рук, а вона на щастя і не розбилася. Пішла в хату ще раз варити собі каву. Ввімкнула ноутбука і знайшла музику. Все, ранок можна вважати почався. Далі мене чекає виключно чудовий день. І не дай Боже, комусь спробувати зіпсувати мені мій такий чудовий день. Що за життя? То жаби, то п’яні під вікном. З бурчанням я вибралася на роботу. За, що мені тут подобається, то це за те що до часу тут так відносно відносяться. От, наче робочий день, а людей ще немає на робочому місці і що саме обідне, ключів мені від їхньої контори то ніхто не дав, мотивуючи це тим, що там вся цінна інформація села зберігається. То ж коли приходила вчасно на роботу я чекала, поки хтось все таки наважиться на цю роботу прийти. Поки чекала просто спостерігала за людьми. Зробила висновок, що самі активні зранку це пенсіонери. Ні. Ну, правда, вони не тільки курсують по міському транспорті в час пік, вони ще й активно бігають по селі. Що саме для мене незрозуміле, в цілому це досить щасливі люди. Вони багато сміються, спілкуються, хоча тут здається всім селом це роблять. Таке враження, що сюди ще не добрався вірус соціалізації і люди більш спокійніше відносяться до того, чого в них немає. Вони реально просто живуть, а не імітують життя в соцмережі, у них надто багато справ, щоб щохвилини викладати свої пости і фото. З такою ж філософською думкою я розглядала чорну Toyota, машину для дорогі, які є на карті, але немає по факту. Машина була незнайома, виявляється я вже навіть могла ідентифікувати своїх та чужих. Та ще більше я здивувалася, коли з машини вийшли два чоловіка, один десь за тридцять, а інший десь біля п’ятдесяти, обоє досить високі, з світлим волоссям, блакитними очима, але не родичі, спільних рис обличчя я не виявила. Вони розгублено оглядалися. З машини вийшов водій і нервовим рухом потягнувся за цигаркою. Невисокий, досить збитий з русявим волоссям, та червоними щоками, він мав вигляд такого собі добряка і свого в дошку хлопця. На мене він подивився з сумом в очах.

- Доброго дня! А де знайти ваше керівництво?

- Доброго дня! - приязно усміхнулася я.- Якщо домовлялися, то скоро буде. - чомусь водія дана інформація засмутила, він перевів погляд на двох чоловіків, які з запитливим виразом обличчя дивилися на нас. Якось крякнув навіть він. Далі так розвів руками і показав на часи. Його пантоміма мимо волі викликала мій інтерес. Зате, коли я почула німецьку лайку, то його муки стали зрозумілими. Молодий чоловік від душі виражав все, що він думає, про таку пунктуальність. І щоб не робити ситуацію більш незручною для них. Я перейшла на німецьку.

- Доброго дня панове! - це таки треба було бачити, цей вираз безмежного здивування та збентеження. Перший заговорив старший чоловік.

- Доброго дня! Вибачте нашу нестримність, та щось останні два дні у нас були дуже нервові. Ви наший перекладач. Дуже, раді, що пан Максименко так швидко знайшов заміну. Та як я вже говорив, нашого перекладача поклали в лікарню з діагнозом апендицит. От бачиш Клаус, а ти не вірив, що можна буде за дві години так оперативно все вирішити. - розплився в щасливій посмішці чоловік.

- Це певно якесь непорозуміння, та я не перекладач.

- Як? - чоловіки в ступорі витріщилися на мене, як на останню надію світу, мені стало незручно, не виправдувати їхніх сподівань.

- Думаю, Ярослав Павлович зараз під’їде і у всьому розбереться. - так, як краєм ока я все ж помітила, що прийшла секретар Ярослава Павловича на роботу, то я надихнулася. - Панове, прошу випити чашку чаю чи кави. Я думаю зараз все владнається.