- Але ви добре володієте мовою. - відказав Клаус.

- Досить добре, але не професійно. - з посмішкою відказала я. - Мене звати Емілія, я менеджер проектів.

- Вольдемар Лафе. Керуючий проектом.

- Клаус Вольф. Інвестиційний менеджер. - коротко представилися ми і пішли в контору. Сподіваюсь Інна вже встигла пережити шок приїзду іноземних гостей і може організувати їм прийом. Мене запитали, як давно я тут працюю. Довелося коротко розповісти, чим я тут займаюсь, дивно але вони зацікавилися і почали задавати запитання. Я трохи давно не мала практики з носіями мови, до того ж я навіть не всі слова могла зрозуміти, що казав Клаус, Вольдемар говорив більш чіткіше і зрозуміліше. Коли не змогла підібрати потрібне слово, перейшла на англійську і як не дивно Клаус відмінно володів англійською. Тому наше спілкування це була така гримуча суміш української, німецької та англійської мови. Я власне отримувала насолоду, так як давно не мала практики, а тут самі носії. В гостей вияснила, що вони хотіли б випити і зайняла Таню ділом. Відчувши себе причетної Таня швидко справилася з поставленими задачами і зробила чай Вольдемару та каву Клаусу та мені. Ми саме обговорювали дороги в Україні. Вірніше Клаус, скривившись запитав чому у нас такі жахливі дороги. На то знизала плечима і перевела розмову на те звідки вони родом. Отак мені ще вдалося зайняти їх певний час, але запізнення Ярослава Павловича починало насторожувати. У нього тут іноземці, а його немає. Звісно вони ще підігрували мені, але відчуваю, що скоро пошлють за директором. Повернувшись я виразно глянула на Таню, стиха рикнувши де директор. Та злякано пискнула, що у нього зайнята лінія. Я знову зосередилася на гостях. Вольдемар задав запитання по землі. Врятувало те, що я проявляла цікавість про багатство нашої землі, мені було цікаво, а що ж наша країна експортує. Була вражена переліком і деякий час з захопленням вивчала, що і кому ми возимо. Тому деякий час я могла відповідати на загальні питання, поки ми пили каву і чекали на Ярослава Павловича. Його приїзд я пропустила, я озирнулася на нервові поглядання німців в дверях стояв Ярослав Павлович з ошелешеним виразом обличчя. Я посміхнулася йому, а він моргнув і на його лиці з’явився більш осмислений вираз.

- А ви..- він перевів погляд з мене на німців, - спілкуєтеся німецькою?

- Трохи. - обережно відказала я.

- А…- він ще виглядав трохи задумливим, потер навіть лоба. - Це ж чудово. Я цілий ранок оббігав за перекладачем. І нічого, а ви можете їх розуміти. - його нездоровий блиск в очах дещо мене напружив.

- Я не перекладач.

- Байдуже.

- Я взагалі не знайшов нікого, а в мені договір з ними потрібен кров з носу. - мило посміхаючись процідив він крізь зуби. - Тому будьте добрі допоможіть. - розтягнув він губи в нервовій посмішці.

- Ви усвідомлюєте, що просите займатися мене тим, в чому я не професіонал? Рівень трохи розмовляю і працюю перекладачем це як ваша доярка і корова - стиха прошепотіла я йому.

- А інших на сотню кілометрів не має. Давайте зберіться. Ви ж у нас майстер по складним ситуаціям. - дивно але в його голосі звучало водночас і прохання і якась насмішка. Блиснула на нього сердитим поглядом, затим з чарівною посмішкою повернулася до німців і заглянувши в очі одному і іншому.

- Приношу вибачення, але заміну перекладача не вдалося за такий короткий час знайти. - вони синхронно зітхнули. - Тому я спробую побути ним. Я не професійно володію мовою і приношу свою вибачення за завдані незручності. Але сподіваюсь зможу допомогти знайти. Чи згодні ви на таких умовах продовжити наразі роботу?

- Так. Дякуємо. - відказав Вольдемар.

- Це я бачу краще рішення. У нас плани, графіки і ми сьогодні маємо їхати додому.

- Добре. Дякую за довіру. - кивнула я їм. І повернулася до Ярослава Павловича, який перехрестивши руки на грудях спостерігав за мною. - Ярослав Павлович ми готові. Прошу. - той рвано видихнув, але тут же перетворився на ділову людину і запросив нас до свого кабінету.

Останніх три години мого життя добавили мені сивини, переконання, що вчитися ніколи не пізно і що боже мене збав бути перекладачем. Там де не вистачало моєї німецької я переходила на англійську і вже далі Клаус доводив думку до Вольдемара. Німці були практичні і прискіпливі, Ярослав Павлович наполегливий і час від часу відчутно давив мене своєю впевненістю. Його першу промову я відредагувала на свій розсуд, відповідь німців добавила короткою рекомендацією подачі інформацію. Був лоскітний момент, коли він замер, та в цілому швидко зібрався і дійсно таки прислухався до моїх порад. Потім мені стало страшно, що я могла помилитися йдучи на поводу своїх інстинктів і інтуїції. Питань було багато насамкінець ми навіть з ними виїхали на поле після чого вони поїхали, бо час їх дещо піджимав. Вольдемар потис мені руку і прошепотів, що все нормально. Офіційна відповідь була, що вони подумають. Як тільки вони сіли в машину я перевела розчарованого погляду на Ярослава Павловича.

- Пробачте. Здається не на такий результат ви очікували.

- Все навіть краще. - несподівано розплився він у посмішці. - Ми такі танці з бубнами біля них виконували. Те, що вони на поле потягнулися хороший показник. Так, що все норм. Ми вигідні один одному, вони зацікавлені у виробнику, а ми в ринку збуту. Тільки їм до зірочок страшно в наш дикий ринок потрапити. Тут у нас є трохи безлабереності, бо сьогодні ми це так робимо, завтра отак, а після завтра у нас нова гра. Такий гемор нікому не потрібен, але ми виробники, наша продукція вже отримала всі необхідні міжнародні сертифікати, наша продукція високої якості. Тому думаю співпрацю нас все одна треба буде налагоджувати. Окрім нас самих ніхто не здатний змінити життя на краще. І нам доведеться змінюватися, якщо ми хочемо вижити, бо такі, як є ми нікому не потрібні. Реформуємо, оптимізуємо, продумуємо маркетингову рекламу компанію. Все, як у всіх нічого нового. Маєш хорошу продукцію, вчись її продавати.

- У вас оптимістичний погляд на майбутнє.

Літня гроза то таке загадкове явище. Прогноз погоди дивилася ще тільки вчора і ніякого дощу і близько не було, а тепер періщило як з відра. Кинула машину під конторою, зібралася з мужністю і вискочила з машини. Намокла за лічені хвилини так і не добігши до дверей контори, біля якої стояли люди яких гроза застала просто на дорозі. Дощ був теплий, а мені несподівано стало смішно, я вже давно не мокла отак під дощем. Пташечкою, якщо точно то мокрою куркою я влетіла в двері.

- Доброго дня усім! - радісно привіталася з чесним народом.

- Доброго дня! - не дружно відповіли.

- Казкова погода. - продовжувала я веселитися.

- Ага, казкова, трохи правда не передбачувана, але дощик нам потрібен. Земля, геть суха. Нам би такий тихенький та на всю ніч. - мрійливо заговорив місцевий агроном Василь.

- Зв’язків з небесною канцелярією не маю, тож допомогти в цьому питанні не зможу. - відчиталася я і поковзалася в своєму мокрому взутті в свій кабінет. Скинула сумку і мокрі туфлі, дістала паперові рушнички, зробила вигляд, що витерлася, сухіше мені звісно не стало, напхала в туфлі серветки і сховала взуття під стіл. В кабінеті стояла страшенна духота, тож відкрила вікно, заодно вже й вирішила кави собі у секретаря зварити. Звісно ж тільки я боса вийшла з кабінету, як тут же наткнулася на Анатолія Миколайовича, виконроба, якого прислав Славік.

- Доброго дня! - привітався він і покосився на мої босі ноги. М-да, в такому вигляді він мене ще не бачив.

- Доброго дня! Анатолій Миколайович каву в таку погоду будете?

- Буду. - легко погодився він

- Тоді чекайте хвилинки я повернуся з кавою. - поскакала я, як слон щаслива, за кавою. Пару хвилин люб’язності і от я маю дві чашки кави. Анатолій Миколайович посоромився зайти до кабінету чекав під дверима. Іноді одне горе з цими вихованими і чемними.

- Тримайте просто чорна і без цукру.

- Дякую. - він взяв чашку і сів біля столу.