- Ви за оригіналом договору?

- Так. Станіслав Олександрович просив забрати.

- Тримайте. - взяла я зі столу договір в файлі і передала його Анатолію Миколайовичу. - Як взагалі у вас справи?

- Все, нормально. Працюємо. Електрику хлопці закінчили…- він зробив паузу. - Емілія, я звісно іноді випиваю, але ту білочку у вас на вікні то тільки я її бачу? - дещо збентежено проговорив він. Перевела погляд на вікно. Вікно, як вікно. Анатолій Миколайович теж подивився на вікно і трохи зблід.

- Поки, що я ніякої білочки не бачу. - щось уже легко занепоєння пробіглося по моїх жилах.

- Та і я її зараз не бачу. - стривожено відповів він.

- Мені варто почати турбуватися?

- Ні, вибачте, що ви. То певно здалося. Дякую за договір. Я певне того, піду вже. - і він швиденько задки вислизнув з мого кабінету. Знизала плечима, що я геть не зрозуміла ситуації. Увімкнула ноутбук і зосередилася на сьогоденних справах. Оглядала ринок крафтових сирів. Авторські сири, кожен з яких має свій унікальний та неповторний смак користувалися попитом. Все ж людям набридає одне і теж їсти щодня, тому інтерес до різних сирів залишається сталим. Смачне, корисне та натуральне в моді.

- Привіт! - в кабінет тихенько прослизнув Ярослав Павлович з тацею на якій було дві чашки кави, і сир здається, дійшов до столу поставив одну чашку мені. Підозріло на нього покосилася, та каву взяла. - В мене не можливо спокійно випити каву, таке враження, що тут все село від грози ховається і всім конче зі мною необхідно поговорити. А так, як я не міг дозволити, щоб ви слинками захлинулися, то взяв і вам. І сир до речі з пліснявою, як ви любите.

- А звідки ви знаєте, що я його люблю? - щось ніяк не могла згадати, що я йому про це говорила.

- Судячи з тих кусків сиру, що живуть у вас вдома, правда то більше схоже на підпільне виробництво, коли ви звичайний сир, намагаєтеся довести до благородної плісняви. А в мене вдома, ви його майже весь і з’їдаєте, та мій хоч справжній.

- Дякую, за турботу. Ви дуже уважні. - знічено пробурмотіла я.

- То геть пусте. Що у вас цікавого? - підхопивши кусочок сиру він пальцями вклав його собі до рота, а я трішки розгубилася, здається в голові промчався ураган, бо все ж очі додолу я сором’язливо опустила. Щось мої відчуття мене бентежать.

- Все добре. Оглядаю ринок крафтових сирів.

- І що там?

- Українські бренди сиру переважно працюють з молоком з власних ферм. У них широкий асортимент варіацій традиційних італійських та французьких м’яких та напівтвердих сирів, звісно є й ті, хто виготовляє найскладніші з технологічної точки зору витримані тверді сири. В кожного своя історія і вибір свого шляху до успіху. Іноді він буває довгий, тернистий з своїми помилками, своїм досвідом і тримається виключно на ентузіазмі тих шибайголів, що почали це першими. Корисна інформація з точки зору розуміння, хто і з чим виходить на ринок. Деякі крафтові виробники мене захоплюють.

- А конкретніше? - вхопив він ще один кусочок сиру.

- Конкретніше я працює з табличкою де буде ясно кому, що і як ми будемо продавати. Ще тільки почала проводити переговори, галузь для мене нова, дайте мені трішки часу.

- Ну, добре. Табличку покажете?

- Звісно, ви будете перша людина, яка її побачить. - він облизав губу, мій погляд зачепився, за дане видовище, та зусиллям волі я опустила очі вниз і тут же завмерла в позі, «що не очікували?». Під моїм столом сиділа вивірка звичайна.

- Емілія, що ви там так уважно розглядаєте? - зацікавлений, до не можу, витріщився на мене Ярослав Павлович. Білка в цю пору бадьоро чкурнула йому під ноги.

- Ярослав Павлович, а як ви відноситесь до білок?

- Що? - тепер уже у нього очі блюдцями стали.

- Просто, якщо це не мій глюк, то в мене по кабінеті бігає білка, яка саме побігла у вашому напрямку. - Ярослав Павлович мовчки нагнувся і заглянув під стіл.

- Хм, таки білочка. - спокійно прокоментував він.

- І що нам робити? - заглядаючи йому в очі запитала я.

- Головне не панікувати. Білочки звісно ще ті засланки, але зберігатимемо спокій. Невідомо ще якими вона тут горішками гуляється. - з серйозним виразом обличчя проговорив він цю дурню.

- І здається я починаю підозрювати, що то конкуренти її сюди заслали, а то я все з розуму сходила куди зникають мої горішки. - не втрималася від сміху я. А білочці видно це й балаган набрид, бо вона прошмигнула до вікна і вистрибнула на двір. - Принаймні загадку з горішками розкрито. Правда якось незручно вийшло з нашим новим виконробом Анатолієм Миколайович, бо білочку він якраз бачив, коли її не бачила я. - Ярослав Павлович зігнувся від сміху.

- Я буду знати, коли мені захочеться кави спокійно попити і так посміятися куди заходити. - витираючи сльози відказав він.

- Дякую, так вишукано мій кабінет цирковою ареною ще не називали.

- Ну, ви що образилися? - заглядаючи мені в очі перепитав він.

- Досі гадаєте, що знаєте мене? Ні, словоблуддям мене не зачепити, тому не сподівайтесь.

- Зате ж було весело.

- Згодна, весело звісно ж жити набагато легше. - В двері постукали і заглянула секретар.

- Ярослав Павлович у вас там черга перед дверима, як до Мавзолею, а ви тут каву ганяєте. - прошипіла вона. Ярослав Павлович з сумною моською глянув на мене, підморгнув і виглядом грішника, що кається пішов за нею слідом.

- Балаган. - знизала я плечима і повернулася до роботи.

По хаті я тинялася без діла, з дурними думками і тяжким відчуттям. На душі шкребли кішки і сенсу життя я якось сильно не бачила. М-да не задався день і життя якесь безтолкове. Про це говорить моє проживання на цьому чудовому краю світу. Що я тут роблю? Навіщо це все? Все здається таким неважливим і таким тимчасовим. Хіба я такого хотіла? Хіба я такого хочу? Хіба я могла подумати ще 7 років тому, що буду отак в якомусь невідомому селі з більш ніж скромною обстановкою, світлом від горіння плити та спартанськими умовами працювати до не змоги? Що сталося з моїм життям? В ньому все було так просто і так добре. Щасливе дитинство з мамою, батько самоусунувся по причині вибору на користь зеленого змія. Горілка йому була дорожча за нас з мамою. А я його тверезим майже не пам’ятаю. Це напевно добре, що він помурижив нас 11 років і все ж пішов з нашої сім’ї, а далі у нас було чудове життя з мамою. Крихітне провінційне містечко, яке я знала як своїх п’ять пальців, я пам’ятаю той час коли не було ні роботи ні грошей, я пам’ятаю наш більш чим скудний раціон харчування, але коли нарешті у мами з’явилася робота все змінилося, вона мене балувала, виготовлювала всілякі смаколики, це з її подачі я оцінила всі відтінки риби, м’яса, а з овочами вона просто робила дива. У нас був невеличкий город на якому росло все. Мама добувала найрізноманітніше насіння, ми садили тих 15 соток, пололи, збирали врожай. Я напевне як всі діти буркотіла, коли мене змушували працювати на городі, сопіла, але все ж допомагала, бачила, що мамі то тяжко. Потім була важка хвороба і моєї мами не стало. Втрата єдиної рідної людини це дуже боляче, від болю було важко дихати, неможливо думати і кінця краю цьому болю було не видно. Поряд мене тоді був мій однокласник. Вовка, на якого я навіть уваги не звертала, високий, худющий з ластовинням на лиці. Але він приходив і приходив тільки час від часу важко зітхав та швидко відводив очі, коли я дивилася на нього. Я навіть не помітила, як мені вже стало його не вистачати, я хвилювалася і не знаходила місця, коли він затримувався. Він став мені необхідний, як повітря, потрібним, як сонце. Я пам’ятаю наш перший раз, я пам’ятаю як він хотів від мене почути слова, що я люблю його, ні вірніше не так. Це потім, пізніше він зізнався, що любив мене і що на ці слова чекав, а я того в той час навіть не усвідомлювала. Похована під уламками моєї туги я не відразу зрозуміла і усвідомила,що я люблю цього хлопця з розпатланим волоссям і ластовинням. Але він проявив себе не як хлопчик, як справжній чоловік, навіть пішов на перекір своїй родині, яка щиро вважала, що я не достатньо хороша для їхнього сина. Він знайшов роботу, перевівся на заочне відділення і був зі мною. З часом все владналося, його родина змирилася зі мною, а я відкрила в собі бездонний океан любові до свого чоловіка. Вовка зробив мені пропозицію, в той день він чекав мене біля моєї роботи, адже я теж вчилася на заочному і працювала, він хвилювався, його хвилювання заразило мене і я почала вимагати пояснення, що трапилося. Зрештою він дістав обручку і хвилюючись попросив вийти за нього. Я стояла оторопіла від щемлячої ніжності до мого Вовки, а він щось трохи панікував поряд, дивлячись на мій злегка відморожений вигляд. Ми потім поділилися враженням і довго сміялися з наших вражень. А далі було дуже багато щастя в моєму житті. Я працювала, вчилася, ми дикунами подорожували і були безмежно щасливі. Я думала, що щастя вже більше не може бути, але коли народилася дитина то я була самою щасливою людиною. Ми були щасливі. Ми навіть з Вовкою ніколи по серйозному не сварилися, ні інколи були чимось незадоволені, буркотіли один до одного, але дуже швидко то все минало. А потім…потім життя усіх нас змінилося. Гібридна війна, смерть про яку ми вже чули щодня…. і жахливе ДПТ …мої рідні, любимі, самі дорогі загинули на місці. Я майже не пам’ятаю, перших півроку після того. Я не хотіла жити. Життя видавалася пеклом. Тоді допомога прийшла звідки я не чекала. Моя свекруха, яка досить прохолодно відносилася до мене, несподівана приїхала до мене. Вона зі мною тоді довго говорила, просила, погрожувала і так філігранно била по болючому, що довелося взяти себе в руки. Саме тоді я влаштувалася в цю компанію, почала ходити до психолога і в спортзал. Біль не зникла, але вона дозволила жити мені далі. Хоча, жила то я виключно на роботі. Чоловіків я сторонилася, одного разу вистачило. А тепер в темній, темній хаті, бо сьогодні була гроза і електрика зникла, я сиджу тут одна. І мені так вкрай погано, що готова вже застрілитися, аби тільки це все припинилося, бо саме зараз я ненавиджу себе і ненавиджу своє життя, я захлинаюся у відчутті жалю до себе і я не хочу такого життя. Я навіть не знаю, що мене найбільше лякає в моєму житті. Я не боюсь самотності, я до неї звикла, з нею мені комфортно. Боюсь, що не розумію для чого я живу. Причини прокидатися зранку, що б робити свою роботу, для мене якось стало замало. А іншої я не знаходила. Начебто у мене чудова робота, яка дає мені можливість само реалізуватися і щедро це оплачує, то у мене навіть грошей більше ніж мені потрібно, особливо коли ти досить часто опиняєшся ось в такому селі де грошей просто немає де витрачати. І це не гріє мого серця. Це з однієї сторони наче і дозволяє мати кращі умови для життя, особливо в тих місцях де є вибір, чисто теоретично може навіть тобі інші різні плюшки добавити. От наприклад я можу купити дорогезний автомобіль, тільки доріг немає, по тих самих дорогах де їздить ланос і буде їздити щось нове і дороге. Ні, звісно в моральному розумінні до водія мерседеса буде краще відношення, аніж до водія ланоса. А з іншої сторони наш сервіс, для обох сторін може бути «щось таке». Гроші дають змогу лікуватися за кордоном, але з іншої сторони до того самого кордону з нашою то медициною можуть і не довезти. Роздуми про гнітюче безглуздя, що коїться довкола, відвели від болючих думок про моє життя. За вікном полихала блискавки і гриміло в небі час від часу сердитий вітер щедро кидав краплями дощу у вікно, від чого шибки двигтіли, а дах, що був з бляхи так взагалі здавалося, що готувався до польоту на Марс. Закрила очі, від розуміння, яке ж моє життя безталанне. Ця самотня хата з тінями на стіні, та завиванням вітру за стіною якось сильно мене пригнічувала. Телефон та ноутбук були безнадійно розрядженні ще з обіду. Буде наука, що в селах на краю світу заряджати телефон потрібно весь час, а не коли він розрядиться. Серед шуму за вікном я навіть не відразу змогла зрозуміти, що то мені хтось у вікно стукає. Не вірячи в це я підійшла до дверей і чорна тінь щось пробухтівши вломилася в мою хату.