Ярвен виступила на крок уперед. Режисер стояв за громіздким кріслом, прихилившись до стіни, яка до самої стелі була заставлена полицями з книжками; у самому кріслі сидів чоловік, якого Ярвен тут іще не бачила. Він був засмаглий, а його ще молодяве обличчя дивно контрастувало зі сріблясто-білим чубом. Коли чоловік підвівся, дівчинка побачила, що зростом він на півголови нижчий від режисера.

— Доброго дня, — прошепотіла Ярвен.

Мама вчила її чого завгодно, Ярвен уміла повестися майже в будь-якій ситуації, але як розмовляти з королями й віце-королями мама їй не казала.

Віце-король ступив крок уперед і розпростер руки, так наче хотів притиснути Ярвен до себе.

— Малено! — вигукнув він. — Ні… Ярвен! — Потім, раптом ніби збагнувши, що цей його жест не до місця, опустив руки.

Ярвен стояла й мовчала. Діялося щось жахливе.

— Так, це Ярвен, Норліне, — озвався режисер і став поруч із віце-королем. — Скажи сам: а правда ж, вона — викапана Малена?!

Віце-король цих слів наче й не чув.

— Ярвен! — прошепотів він і квапно підійшов ближче. — Ярвен!

— Ваша королівська високосте! — промовила Тяркс, і в її голосі Ярвен відчула тривогу. — Як ви й самі кажете…

— Ярвен! — знову промовив віце-король. Потому підніс праву руку й тильним боком вказівного й середнього пальців ніжно погладив їй щоку. — Ярвен!

Ярвен заціпеніла.

— …це не ваша небога! — вигукнула Тяркс. — Ваша королівська високосте, це не Малена! Це зовсім чужа дівчинка!

Віце-король усе ще не відводив погляду від Ярвен, немовби щось шукав у її обличчі.

— Ні, не Малена, — нарешті прошепотів він. — Це не Малена.

— Норліне! — різко промовив режисер і, міцно схопивши віце-короля за лікоть, потяг убік. — Візьми себе нарешті в руки, чорт забирай! Ти ж бо знав, що вона прийде! Це — Ярвен, дівчинка, якій ти дозволив пограти завтра, один день, роль принцеси. Нічого такого не сталося!

Віце-король мав такий вигляд, ніби прокидається зі сну. Лиш на одну коротку мить він немовби занепав духом, але потім ураз розправив плечі, ледь помітно вклонився й твердо сказав:

— Так, чудово! Отже, ти і є ота маленька Ярвен і завтра заміниш мою небогу Малену на її дні народження й до вечора позбавиш її від отієї метушні.

— А ми побачимо, Норліне, чи придатна Ярвен на роль принцеси в моєму фільмі, — додав режисер. — Але ж ти про це знаєш.

Норлін знов ледь помітно вклонився. Ярвен не була певна, чи повинні вклонятися простим громадянам королі. Або віце-королі.

— Що ж, побачимо, як ти граєш свою роль, — сказав Норлін. Очі в нього були блакитні-блакитні. Нарешті він оглянув Ярвен з голови до ніг. — Гадаю, в тебе вийде. Отже, зустрінемося завтра вранці. Тяркс і Гільґард пояснять тобі все, що ти маєш знати.

Після цього він крутнувся й зник за дверима. Навіть не попрощавшись.

Він любив помилуватися цим останнім пагорбом перед в’їздом до міста: червоні клінкерні вежі багатовікових церков і ратушна вежа, білий королівський палац серед зелені парків, перед ним — розкішний широкий бульвар і вузенькі вулички старої частини міста, а на задньому плані, сьогодні виграючи на сонці, повсюди — море й море з його островами. Коли він переводив погляд трохи праворуч, то не міг не побачити й висотних будівель на крайній, найвіддаленішій від моря міській околиці: похмурі, досить небезпечні не лише вночі квартали, бруд, облуплені стіни. Так, помилок було зроблено чимало.

Біль у руці вщух, набряк трохи стух. Не треба було ні сіло ні впало хапати в хлопчини з голови берета, не дивно, що малий так злякався.

Поки машина поволі котилася згори в улоговину, він увімкнув приймача — якраз вчасно, щоб послухати останні новини. А якщо повідомлять, що ситуація на вулицях міста несприятлива, доведеться поїхати манівцями, він ці кружні шляхи знає.

— …поліція звертається по вашу допомогу, — казав диктор. — Учора вранці з лікарні на півночі південного острова зник дванадцятирічний Гяльмар Гальдур. Хлопець одягнений у завелику на нього картату чоловічу куртку й берет кольору беж. Гяльмар страждає на рідкісну хворобу обміну речовин і терміново потребує лікування. У нього потьмарення свідомості, й він не в змозі повідомити, хто він і звідки. Є підстави гадати, що він заляканий, тому поліція просить не йти з ним на контакт. Хто знає щось про перебування Гяльмара протягом останньої доби, нехай зателефонує до поліції за таким номером…

Чоловік пригальмував і мовив уголос:

— Гяльмар Гальдур! — Потім зняв з керма руку й поглянув на сині пучки, куди вп’ялися були зуби. — Усе збігається! А я, ідіот, налякав його ще дужче!

Він з’їхав на узбіччя, дістав з ніші для рукавичок мобільний телефон, зателефонував своєму керівникові й сказав, що на годину затримається на їхню зустріч і чому.

Потому набрав номер поліції.

Від полудня й до самого вечора Тяркс і Гільґард провадили з Ярвен репетиції. Як ступати на балкон, як усміхатись, як махати рукою, як проходити повз людський натовп, що вітає її радісними вигуками й намагається дарувати квіти (натовпом був Рупертус).

— Так наче ти все життя тільки це й робила! — задоволено сказав Гільґард по трьох годинах. — Поки ніхто у захваті не схопить тебе за перуку й не стягне її з голови, я не бачу причин, щоб ти провалилася.

— І тоді я витримаю останній іспит на роль? — спитала Ярвен. — Але ж мене й досі ніхто не просив декламувати!

— А й не треба! — відповів Гільґард. — Про всяк випадок мовчатимеш, як риба! Зрозуміла?

Завтра ти не промовиш жодного, жоднісінького слова, навіть якщо пірнеш у натовп. Досить самої усмішки.

Нарешті Ярвен дозволили скинути перуку й черевички та обережно повиймати з очей контактні лінзи. Гільґард і Тяркс пішли з кімнати.

Дівчина дістала мобільний телефон і ввімкнула його. Поки він був вимкнений, надійшло повідомлення.

«Ярвен, люба моя! — писала мама. — Усе це чудово, просто аж не віриться! Сподіваюся, ти, поки будеш принцесою, матимеш справжню насолоду! Я з радістю вже чекаю на твою розповідь, як повернешся додому. Всього тобі найкращого! Мама».

Ярвен поглянула на годинника. Потім набрала номер домашнього телефону. Але слухавки ніхто не брав. Мабуть, на курсах у мами була ще одна група: в суботу люди мають час, і нерідко курси затягуються майже до ночі.

Ярвен знала, що мама не любить, коли на роботі їй у такий час заважають, але Ярвен уже просто урвався терпець. До того ж мама нею запевне пишатиметься.

Вона набрала номер і приставила слухавку до вуха.

— Ваш абонент тимчасово перебуває поза зоною досяжності! — відповів записаний на плівку голос.

Ярвен натисла на кнопку «Завершити виклик» Та вже ж, на курсах мама свого мобільника завжди вимикає! Але ж можна бодай надіслати есемеску, і мама прочитає її після роботи.

«Тепер я, мов крапля води, схожа на принцесу, — написала Ярвен. — І всі кажуть, що я чудово її дублюю. А віце-король такий кумедний! З нетерпінням очікую завтрашнього дня й не дуже боюся. Побачимося завтра ввечері! Ярвен».

Лишилося ще повечеряти, і цей день добіжить кінця. А потім — ще один день у Скоґландії, навіть не повний.

Дивно, але вона вже почала шкодувати про це.

Шкільна директриса схилилася над письмовим столом. Годинами вона намагалася зосередитись на роботі, й годинами її думки блукали десь далеко-далеко.

Такого просто не могло статись. Як пощастило юній принцесі вийти за територію школи? Адже повсюди чергує охорона. Чергує таємно, так, щоб не надто впадати в очі й щоб не заважати дівчаткам за навчанням і на дозвіллі, а проте достатньо пильно, щоб не проґавити, якщо котрійсь спаде на думку гайнути за огорожу.

Поліція виходить із того, що йдеться про викрадення. Однак жодних підтверджень нема.

Того дня на територію школи в’їздили тільки машина пральної та старе авто вікарія. Принцеса могла вислизнути за ворота в будь-якій з тих машин, отож обидві конфіскували й ґрунтовно обстежили. Вікарій усе зітхав та зводив очі до неба.